Читати книгу - "Місто дівчат"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Он як. То Вівіан хоче працювати в гірничій промисловості?
— Просто мені здається, що ти задалеко їхала, щоб знайти собі служницю. У цілому місті точно хтось би знайшовся. Хоча, якщо чесно, я ніколи не розумів, чому ти так любиш ускладнювати собі життя.
— Вівіан не служниця, — сказала тітка. — Вона вміє шити неймовірні костюми.
— З чого ти це взяла?
— Роки напружених пошуків у театральній царині, Дуґласе.
— Ха-ха. У театральній «царині»!
— Я б хотіла поїхати, — нарешті до мене повернувся мій голос.
— Нащо? — запитав батько. — Що ти забула в місті, де всі товчуться одне в одного на голові й навіть сонця в небі не видно?
— Каже той, хто половину життя провів у шахті, — зауважила тітка Пеґ.
Ті двоє поводилися як малі діти. Я б не здивувалася, якби вони почали штурхати одне одного ногами під столом.
Але тепер усі дивилися на мене, чекаючи моєї відповіді Чому я хочу поїхати до Нью-Йорка? Але як я могла пояснити? Як пояснити, якою для мене була ця пропозиція порівняно з нещодавньою пропозицією Джима Ларсена? Це було так само марно, як порівнювати сироп від кашлю із шампанським.
— Я хочу знову поїхати до Нью-Йорка, щоб розширити свої життєві горизонти, — сказала я.
Я промовила це речення доволі впевнено, аж усі нашорошили вуха. (Мушу визнати, що фразу «розширити свої життєві горизонти» я недавно почула в мильній опері по радіо, і вона мені запам’яталась. Але яке це має значення? У тій ситуації вона спрацювала. Крім того, це була правда.)
— Якщо ти поїдеш, на нашу підтримку можеш не розраховувати, — сказала мама. — Ми не можемо далі давати тобі кишенькові. Ти вже не в тому віці.
— Мені не треба кишенькових. Я сама можу заробляти на себе.
Саме слово — «кишенькові» — звучало принизливо. Я більше не хотіла його чути.
— Тобі доведеться шукати роботу, — додав батько.
Тітка Пеґ вражено втупилася у свого брата.
— Повірити не можу, Дуґласе. Ти ніколи мене не слухаєш. Я ж хвилину тому, за цим самим столом, сказала тобі, що маю роботу для Вівіан.
— Їй потрібна нормальна робота, — відповів батько.
— Вона й матиме нормальну роботу. Працюватиме на американський флот, як і її брат. Військові виділили мені достатній бюджет, щоб я могла найняти ще одну людину. Вона буде на державній службі.
Тепер уже мені захотілося штурхнути тітку під столом.
Для мого тата не могло бути гіршого словосполучення, ніж «державна служба». Краще б тітка Пеґ сказала, що я працюватиму кишеньковою злодійкою.
— Ти ж розумієш, що не будеш вічно їздити туди-сюди між Клінтоном і Нью-Йорком? — запитала мама.
— Розумію. Я й не буду, — пообіцяла я. Ох, як твердо пообіцяла.
— Я не хочу, щоб моя донька до старості працювала в театрі, — сказав батько.
Тітка Пеґ закотила очі на лоба.
— Так, це буде страхіття небесне.
— Терпіти не можу Нью-Йорк, — мовив він. — Там аж кишить невдахами.
— Ну звичайно. І всі невдахи живуть на Мангеттені, — відрубала тітка.
Але батько, напевно, не палав бажанням захищати свою позицію, бо далі не наполягав.
Відверто кажучи, я думаю, що батьки були не проти відпустити мене, бо вони вже втомилися від мене. На їхню думку, я не мала б мешкати разом з ними, бо то був їхній дім.
Я вже давно мала вибратися звідти — бажано прошмигнути з дверей коледжу просто у браму, що вела до подружнього життя. У середовищі, в якому я народилася, діти — після того як їхнє дитинство добігало кінця — ставали небажаними в родинному домі. (Зрештою, якщо зважити на те, скільки часу я провела в пансіонах і літніх таборах, батьки й за часів мого дитинства не дуже любили, щоб я плуталася у них під ногами.)
Та перш ніж дати свою згоду, батько мусив ще трохи подошкуляти тітці Пеґ.
— Я не впевнений, що Нью-Йорк добре вплине на Вівіан, — сказав він. — Бракувало тільки, щоб моя донька стала демократкою.
— Можеш не хвилюватися, — на обличчі тітки Пеґ розцвіла широка задоволена усмішка. — Я вже вивчила це питання. Виявляється, до Партії анархістів демократів не беруть.
Ця репліка розсмішила мою маму. З почуттям гумору в неї все було гаразд.
— Я їду, — заявила я. — Мені вже майже двадцять два. У Клінтоні нема що робити. Віднині я сама хочу вирішувати, де мені жити.
— Ну це ти вже перебільшуєш, Вівіан, — сказала моя мама. — Двадцять два тобі буде аж у жовтні, і ти ніколи в житті ні за що не платила зі своєї кишені. Ти найменшого уявлення не маєш, як влаштовано цей світ.
Та все ж я бачила, що їй сподобалася рішучість у моєму голосі. Мама, зрештою, усе життя провела верхи на конях, атакуючи канави і бар’єри. Можливо, вона дотримувалася думки, що коли жінка постає перед життєвими викликами й перешкодами, їй треба стрибати.
— Якщо ти візьмеш на себе таку відповідальність, — мовив батько, — то ми сподіваємося, що ти принаймні доведеш почате до кінця. У житті треба виконувати обіцяне.
Моє серцебиття пришвидшилося.
Цими останніми скупими настановами він сказав мені «так».
Наступного ранку ми з тіткою Пеґ вирушили до Нью-Йорка.
Повзли дуже довго, бо вона вперто їхала позиченою автівкою із патріотичною економною швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Але мені було байдуже. Відчуття, що мене везуть назад до міста, яке я так любила, — до міста, що, як мені здавалося, уже ніколи мене не прийме, — було таке приємне, що я зовсім не заперечувала, аби воно тривало довше. Для мене та поїздка була така ж захоплива, як катання на гірках на Коні-Айленді. Востаннє я відчувала таке збудження, певно, з рік тому. Збудження і водночас хвилювання.
Що чекає на мене там, у Нью-Йорку?
І хто?
— Ти зробила серйозний вибір, — сказала тітка Пеґ, щойно ми виїхали. — Молодчина, дитинко.
— Я справді вам потрібна? — я не наважувалася спитати про це у присутності моїх батьків.
Тітка здвигнула плечима.
— Та вже десь тебе прилаштую.
А тоді усміхнулась:
— Ні, Вівіан, я сказала правду. Я скочила вище голови з тим замовленням від флоту. Могла б приїхати по тебе раніше, але хотілося дати тобі трохи часу охолонути. Я з власного досвіду знаю, що після катастрофи треба передихнути. Торік тобі добряче дісталося. Тому я подумала, що треба дати тобі час зібратися із силами.
Від згадки про «катастрофу» у мене закрутило в животі.
— До речі… — почала було я.
— Я більше не хочу про це згадувати.
— Я дуже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.