Читати книгу - "Повернення короля"

* * *

Коли Сем прийшов до тями, то побачив, що лежить у м’якому ліжку, а над ним лагідно гойдається букове гілля, а між молодого листя мерехтить сонячне проміння, зеленаве та золотисте. У повітрі витав солодкий змішаний запах.

Гобіт пригадав його: це був аромат Ітілієну. «А нехай мені! – подумав він. – Як же довго я спав?» Адже цей запах повернув його в той день, коли він розпалив своє маленьке багаття біля осяяної сонцем кручі, й на якусь мить усе інше зникло з його напівсонної пам’яті. Сем потягнувся і глибоко вдихнув.

– Ого, нічогенький мені наснився сон! – пробурмотів. – Як же радісно прокинутися!

Тоді сів і побачив, що поряд із ним лежить Фродо і спокійно собі спить, закинувши одну руку за голову, а другу поклавши на покривало. То була правиця, і на ній бракувало третього пальця.

І до Сема вмить повернулись усі спогади, й він скрикнув:

– То був не сон! Де ж це ми?

Позаду нього озвався ласкавий голос:

– На землі Ітілієн, під опікою Короля. І він чекає на вас.

Сказавши це, Ґандальф постав перед Семом, одягнений у біле, і борода його сяяла, ніби справжній сніг, у переливчастому сонячному світлі, що струменіло крізь листя.

– Ну, пане Семвайзе, як ви почуваєтеся? – запитав він.

Сем відкинувся на ліжко, широко розплющивши очі й розкривши рота, і на мить утратив дар мови від збентеження та радості. Нарешті зойкнув:

— Ґандальфе! Я ж думав, що ти помер! А потім думав, що і я помер. Невже всі прикрощі минулися, як сон? Що діється у цьому світі?

– Велика Тінь щезла навіки, – відповів Ґандальф, а тоді засміявся, і сміх його нагадував музику чи бриніння води в засушливому краю; слухаючи його, Сем раптом усвідомив, що не чув сміху – цього чистого втілення веселощів – уже безліч довгих днів.

Сміх залетів йому до вух луною всіх пережитих насолод. Але сам він зайшовся плачем. Однак згодом його сльози висохли, а натомість полився сміх, – так після запашного дощу, який прилітає на крилах весняного вітру, з’являється ще ясніше сонце. І, сміючись, гобіт зіскочив з ліжка.

– Як я почуваюся? – скрикнув він. – Ну, я навіть не знаю, як це передати. Я почуваюся, я почуваюся… – Сем замахав руками в повітрі, – я почуваюся, як весна після зими, як сонце на листі, як сурми й арфи, як усі пісні, що їх я коли-небудь чув!

Він замовкнув і повернувся до свого господаря.

– А от як пан Фродо? – запитав. – Хіба ж не шкода його бідної руки? Та я сподіваюся, що, крім цього, з ним усе гаразд. Йому було важко.

– Так, у всьому іншому зі мною все гаразд, – озвався у цю мить Фродо, сідаючи і теж сміючись. – Я знову заснув, чекаючи на тебе, Семе, сплюху ти мій. Я прокидався ще рано-вранці, а зараз, напевно, вже полудень.

– Полудень? – повторив Сем, намагаючись порахувати. – Полудень якого дня?

– Чотирнадцятого дня Нового року, – сказав Ґандальф, – або, щоби вам було зрозуміліше, восьмий день квітня за Ширським літочисленням[2]. А от у Ґондорі віднині й довіку новий рік починатиметься двадцять п’ятого березня, коли загинув Саурон і коли вас вирятували з вогню та принесли до Короля. Він в́иходив вас і тепер чекає на зустріч із вами. З ним ви поїсте і щось вип’єте. Коли будете готові, я проведу вас до нього.

– Король? – здивувався Сем. – Який король, і хто він?

– Король Ґондору та Володар Західних Земель, – відповів Ґандальф, – він повернув собі все своє предковічне володіння. Невдовзі вирушить на коронацію, проте зараз він чекає на вас.

– А що ми одягнемо? – запитав Сем, бо помітив лише складене на підлозі біля ліжок старе дрантя, в якому вони мандрували.

– Те, в чому ви були, коли йшли до Мордору, – сказав Ґандальф. – Навіть орківське шмаття, що його ти, Фродо, носив у чорній землі, буде збережено. Жодні єдваби чи льон, ані обладунки чи геральдика не будуть у більшій пошані. Та згодом я, напевно, таки знайду вам інший одяг.

Тоді чарівник простягнув до них руки, і гобіти побачили, що одна з них аж сяє від світла.

– Що у тебе там? – скрикнув Фродо. – Може, це…

– Так, я приніс вам ваші скарби. Їх знайшли на Семі, коли вас урятували. Подарунки Володарки Ґаладріель: твій келих, Фродо, і твоя скринька, Семе. Ви зрадієте, коли вони знову будуть у вас і у безпеці.

* * *

Гобіти вмились, одяглися, злегка перекусили й пішли слідом за Ґандальфом. Вони виступили з букового гаю, де лежали, пройшли довгим зеленим лужком, що переливався в сонячному світлі, весь обсаджений величними деревами з темним листям, на яких красувався ясно-червоний цвіт. Позаду них бриніла, спадаючи, вода, а попереду між квітучими берегами мчав струмок, що добігав до зеленого лісу наприкінці лужка і зникав під аркадою дерев, крізь яку було видно блиск води вдалині.

Коли Ґандальф і його супутники дісталися до входу в ліс, то з подивом побачили там лицарів у сяйливих обладунках і високих вартових у срібно-чорній одежі, котрі шанобливо їх привітали й уклонилися. Потім один із присутніх засурмив у довгу сурму, і прибулі рушили далі проходом серед дерев, побіч співочого струмка. Так вони дісталися до розлогої зеленої галявини, за якою в срібній імлі розкинулася широка ріка, а вже на ній було видно довгий заліснений острів, біля берегів якого стояло чимало кораблів. А на луці, де зупинилися гобіти, вишикувалися рядами загони могутнього війська, яке аж сяяло на сонці. Коли гобіти наблизилися, то воїни оголили мечі, струснули списами, заграли в ріжки й у сурми та загукали безліччю голосів багатьма мовами:

Многая літа півміркам!

Прославляйте їх бучною хвалою!

Квіо і Феріайн ананн! Аґлар’ні Феріаннат!

Прославляйте їх бучною хвалою,

Фродо та Семвайза!

Даур а Берель, Конін єн Аннун! Еґлеріо!

Прославляйте їх!

Еґлеріо!

А лайта те, лайта те! Андаве лайтувалмет!

Прославляйте їх!

Кормаколіндор, а лайта тарієнна!

Прославляйте їх!

Персненосців, прославляйте бучною хвалою!

І червона барва зарум’янила їхні щоки, й очі їхні засяяли від подиву, – Фродо та Сем рушили вперед і побачили, що серед цього галасливого воїнства на зеленому моріжку встановлено три високі престоли. За троном праворуч майорів білий зі зеленим стяг – кінь, що вільно скаче; ліворуч був срібний із блакитним стяг – корабель