Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

39

The door opens both ways...

Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness"[33]

— Ти тільки глянь! — у понеділок уранці сказала Елін, шоковано завмерши перед телевізором з мискою граноли в руках.— Аж не віриться!

Страйк щойно увійшов до кухні, вмитий і вбраний у чисте, після їхнього щонедільного побачення. Бездоганне приміщення, оформлене у кремових і білих тонах, повнилося сталевими поверхнями і притлумленим світлом, ніби якась операційна з космоопери. На стіні за столом висів плазмовий екран. На екрані президент Обама щось виголошував з трибуни.

— Вони вбили Усаму бен Ладена! — пояснила Елін.

— Отакої,— озвався Страйк і собі укляк, читаючи стрічку новин внизу екрана.

Чистий одяг і добре поголене обличчя заледве якось покращили його утомлений вигляд. Починали даватися взнаки години, витрачені на спроби упіймати Лейнга чи Віттакера: очі налилися кров’ю, шкіра набула сіруватої барви.

Він підійшов до кавоварки, налив собі кави і водномить випив. Вчора він мало не заснув просто на Елін і вважав одним з нечисленних досягнень минулого тижня те, що взагалі закінчив хоч цю справу. Тепер Страйк оперся на сталеву стільницю і дивився на бездоганно вбраного президента, заздрячи йому до глибини душі. Президент свого ворога принаймні дістав.

Те, що розповіли про смерть бен Ладена по телебаченню, дало Елін і Страйку тему для розмови на шляху до метро.

— Цікаво, наскільки вони були певні, що то справді він,— мовила Елін, зупиняючи авто біля станції,— коли починали операцію.

Страйка це питання теж цікавило. Звісно, бен Ладен мав прикметну зовнішність — дуже високий... і тут думки Страйка полинули до Брокбенка, Лейнга й Віттакера. Голос Елін вирвав його з задуманості.

— В середу ми з колегами йдемо до бару, можеш приєднатися,— її голос звучав ніяково.— Ми з Дунканом уже майже все погодили. Так набридло ховатися...

— Вибач, не можу,— відповів Страйк.— Я ж тобі казав — у мене купа роботи зі стеженням.

Доводилося вдавати, що за пошуки Брокбенка, Лейнга і Віттакера йому платять — Елін інакше не зрозуміла б причин його безплідної наполегливості.

— Гаразд, тоді чекатиму на твій дзвінок,— озвалася вона, і Страйк розчув (але вирішив проігнорувати) холод у її тоні.

«Чи ж воно того варте?» — питав він себе, спускаючись до підземки з наплічником за спиною. Питання стосувалося не чоловіків, яких Страйк розшукував, а Елін. Усе почалося як приємна розрада, але тепер набувало ознак клопіткого обов’язку. Передбачуваність побачень — ті самі ресторани, ті самі дати — почала набридати, проте коли Елін сама запропонувала зламати звичну схему, Страйк не відчув ентузіазму. Він легко міг вигадати з десяток кращих варіантів дозвілля, ніж випивка у товаристві радіоведучих. У першу чергу можна поспати.

Скоро — Страйк уже знав, що так і буде,— Елін захоче познайомити його з донькою. Тридцять сім років життя Страйкові вдавалося уникати статусу «маминого друга». Спогади про чоловіків у житті Леди — дехто був пристойний, більшість — ні (остання тенденція сягнула апофеозу в особі Віттакера) — навіювали йому відразу, майже гидливість до цього явища. Страйк не хотів бачити в очах котроїсь дитини страх і недовіру, що поставали в очах сестри Люсі, коли у двері заходив черговий чужий чоловік. Які почуття проступали на його власному обличчі, Страйк не знав. Відколи він набув такого-сякого самовладання, він просто не думав про цю частину Лединого життя, натомість зосередившись на маминих обіймах та усмішках, на її материнському захопленні його досягненнями.

На виході зі станції «Ноттинг-Гілл-Ґейт» (тут була школа) задзижчав мобільний: повідомлення від колишньої дружини Тата-Вар’ята.

Нагадую, що сьогодні хлопчики не в школі, бо державне свято. Вони з дідом і бабусею. Він там до них не причепиться.

Страйк стиха вилаявся. Він таки забув про цей вихідний. З іншого боку, є можливість повернутися до офісу, дати раду паперам, а тоді задля різноманіття поїхати на Кетфорд-Бродвей удень. Шкода тільки, що повідомлення прийшло після того, як він дав гака до Ноттинг-Гіллу.

За сорок п’ять хвилин Страйк дерся нагору металевими сходами і вже вкотре не розумів, чому ніяк не попросить власника полагодити ліфт. Та коли опинився перед скляними офісними дверима, постало нагальніше питання: звідки всередині світло?

Страйк з такою силою штовхнув двері, що Робін аж підскочила, хоч і чула, як він піднімається. Вони втупилися одне в одного: вона мала вигляд зухвалий, він — звинувачувальний.

— Що ти тут робиш?

— Працюю,— відповіла Робін.

— Я тобі сказав працювати з дому.

— Я вже закінчила,— відповіла вона і поплескала по стосу списаних номерами телефонів і примітками паперів, що лежав поруч з нею на столі.— Це всі номери, що я знайшла у Шордичі.

Очі Страйка простежили за її рукою, але увагу його привернули не аркуші з записами, а заручна каблучка з сапфіром.

Пауза. Робін не знала, чому серце так важко закалатало у грудях. Це ж абсурдно — оця потреба захищатися... то її справа — виходити за Метью чи ні... Смішно навіть, що треба собі про це нагадувати!

— Знову все по-старому? — спитав Страйк і відвернувся від Робін, щоб повісити на гачок куртку і наплічник.

— Так,— відповіла Робін.

Ще одна коротка пауза. Страйк знову розвернувся до неї.

— У мене немає для тебе роботи. У нас нині тільки одна справа. За Татом-Вар’ятом я можу стежити сам.

Робін примружила сіро-блакитні очі.

— А як же Брокбенк, Лейнг, Віттакер?

— А що з ними?

— Ти ж їх і досі шукаєш?

— Так, але це не...

— І як ти даси раду аж чотирьом справам?

— То не справи. За них