Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

    У той час як Тімоха вчився жити зі своїм сином. Каріна вчилася жити щасливо у своїй сім'ї. Саме такою вона і вважала її. Щасливою, повноцінною та люблячою. Спочатку стосунків їй постійно ввижався інший, аж ніяк не забутий Тімоха. Його сміх дзвоном стояв у вухах. Але поруч був Антон. Він був для неї порятунком. Відчувала, що любить його, та все ж кохання не відчувала. А може вона вже заплуталася…єдине в чому була певна на сто відсотків, її чоловік справді її кохав. А з появою доньки носився з малою скрізь. Навіть у неї з Лізкою не було такого тісного контакту як у цих двох. І дивлячись на це її серце відчувало тепло і неймовірну вдячність. 

— Б-р-р, — неслося по хаті два "літаки", і згодом один з них, той, що трохи менше, втаранився в спину Каріни.

— Так, а що тут у нас за аварія? — розсміялася жінка, хапаючи "маленький літачок", що був її донькою. 

— Пусти мене, мам, — писклявим голосом стала кричати малявка.

— І не подумаю, — сміялася Каріна лоскочучи доньку від чого та звивалася і заливалася гучним сміхом.

— Так, бачу мій літачок захопили супротивники, — почула вона голос Антона з нотками смішинок, — Треба терміново рятувати! — говорив вихоплюючи малу з рук жінки і здіймаючи над собою. Мала Лізка ще більше почала захопливо реготати розправляючи руки і зображуючи крила літака. 

— Тато вище, давай вище! — кричала мала з захватом кружляючи на Антонових руках по кімнаті.

— Йдемо на посадку, б-р-р, — говорив Антон плавно зменшуючи швидкість і висоту. — Аеродром, — сказав опускаючи малу Каріні на коліна. 

Мала трохи надула губи, бо хотіла ще літати.

— Умм, — надулася дівчинка, — Я хочу ще! — склала руки на грудях. 

— У тата руки втомилися, — пояснила Каріна чмокаючи малявку в носика.

— Ти обманюєш, — прошепелявила дівчинка, — Тато дуже сильний! 

    Антон глянув на свою міні копію себе і знову вхопив на руки. Кімната знову наповнилася дзвінким сміхом і протяжними звуками б-р-р. Згодом ці звуки полонили всю оселю. І лиш за пів години все стихло, що свідчило про те, що малий літачок таки зробив посадку в дитячому ліжечку. 

— Спить? — запитала Каріна Антона що повернувся до неї в кімнату. 

— Ага, — відповів той і сам наче літак обережно приземляючись коло коханої дружини, — Ну може і ми вже підемо на наш аеродром? – запитав грайливо заграючи і киваючи на їхнє спільне ліжко. 

— Я ще не хочу спати, — посміхнулася Каріна.

— А хто говорив про сон? — теж всміхнувся Антон. 

   Каріна мило пригорнула свого чоловіка. Красива чорнява голова тулилася до неї все ближче намагаючись захопити аеродром її губ у свої. Вона відповіла на його поцілунки, але коли відчула руки, що підступно почали обплітати її талію, стримала їх своїми.

— Я справді ще не хочу спати, — видихнула відриваючись від його губ. 

— Ну як хочеш, а ось моє паливо енергії вже на нулі, — розвів він руками піднімаючись. 

    Каріна так і залишилася сидіти. Ну от чого їй не вистачає? Є все про що мріють багато людей. Сім'я, люблячий чоловік, красуня донечка, розуміння, повага…от тільки не було в її душі кохання. Ненавиділа себе за це. Постійно відчувала провину перед Антоном, відтак намагалася у всьому йому догоджати, та краще на душі не ставало. 

   Думала, що рани, які залишив їй колись Тімоха заживуть, що все затягнеться, забудеться, відлюбиться. Проте час від часу його образ стояв перед очима. Хотілося вирвати собі серце і жбурнути від себе кудись подалі. Щоб воно зникло десь там на ромашковому полі разом з тим клятими квітами. Вона не плакала, проте, все ще боліло. Обурювало і злило. 

— Скоро лампи аеродрому згаснуть і всі літаки будуть спати, – почула вона з кімнати голос Антона, що все не полишав спроб приманити її до себе. 

Важко видихнула кинувши швидкий погляд кудись на підвіконня. 

— Не гасити світло! Ще один літак в небі, — говорила рушаючи до їхньої спальні, — Але зовсім скоро він буде вдома, – прошепотіла над його самим вухом. І якщо її слова, змушували його тіло здригатися від лоскоту Каріниного дихання. То Антові навпаки гріли душу і лиш маскували рани під стерильними пов'язками турботи. 

— Приземляйтеся поближче, — просив її Антон притягуючи до себе. За кілька секунд вона була вже в його обіймах. Там їй було затишно, тепло, безпечно, — Ближче до мого серця, — тепер вже шепотів їй на вухо Антон. 

Проте якби би Каріна не старалась, так близько, як Тімоху, Антона тужи впустити не виходило. 

— Тоді менше говори, — розсміялася жінка нахиляючись для поцілунку. 

— Ну що ж, – вигнув Антон губи у посмішці, — Полетіли? — запитав захоплюючи її губи. 

Та літати їм довго не дали, бо за кілька хвилин їх сполохав і змусив приземлитися дитячий голосок.

— А мені казав, що страшенно втомився і спати хочеш! — обурливо говорила Лізка знову закладаючи руки на грудях. 

Антон швидко відсунувся від Каріни, проте з обіймів не випустив. 

— Лізка, маленька моя, ти чого це не спиш?

— Заснеш тут якщо ви розвели шум як літаки, — говорила мала, а Каріна з Антоном перезирнулися і зайшлися реготом. 

— Кажу, ви дуже шумні! — витягнула мала руки перед собою доказуючи свою правоту. 

    Антон розчаровано видихнув і встав з ліжка.

— Так, ану бігом полетіли в ліжечко, — заплескав він в долоні проганяючи доньку з кімнати. 

За пів години Лізка таки заснула, проте коли він повернувся до дружини та теж вже спала. Тому йому нічого не залишалося як облизати губи і тихо лягти поруч.

— Вибач, мене, Карінка, – прошепотів Антон забираючи її волосся, що закривало обличчя.

###

Ну ось, дорогенькі, про що я писала у блозі. Ось що відбувається, коли живеш з некоханим. Мало того, що тебе згризає провина перед цією людиною, так ще й доводиться себе змушувати. Звісно, ніхто не говорить про те, що цілунки будуть неприємні чи щось таке, але близькість душ, симпатія, навіть приязнь чи любов ніколи не замінить кохання.