Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

— Сідай у машину. Удома поговоримо.

Подумки я даю собі стусана, що знову зриваюся і підвищую на неї голос. Але я тільки так умію показувати занепокоєння і небайдужість до когось.

Бо цунамі хвилювань повертається, накриває з головою. Якщо Еліна приїхала до мене, отже, її ніхто не викрадав, не образив. З нею весь час усе було гаразд, поки я роздавав команди своїм людям. Тільки зникла десь на дві години, не попередивши.

— Даміре, — дівчина відсторонюється, судомно зітхає. — У мене готівки мало, я обіцяла заплатити водієві…

— Сідай, — намагаюся звучати максимально м’яко. — Я розберуся.

— Добре. І… Алієв, у мене дуже поганий день. Жахливий! Тому, будь добрий, коли повернешся — говори зі мною нормально, — біжить до машини, струснувши темним волоссям наостанок. Усміхаюся, хоча це абсолютно недоречно. Але вміння Елі кусатися і шипіти — заворожує.

Як тоді, коли вічність тому вона змусила мене перепросити за якусь дурість. Мабуть, тоді я вперше й потрапив на цей гачок під назвою «кохання».

— Божевільний, — продовжує бурчати старий. — Ти міг мою ластівку побити.

— Я б оплатив будь-які збитки, — заспокоюю його, дістаючи гаманець. Відраховую кілька купюр. — Цього достатньо?

— Кхм, так. Але ти краще уважніше приглядай за своєю дружиною. Хіба це справа — посеред поля загубилася?

— Поля? Зрозумів, буду стежити уважніше.

Яке до біса поле взагалі?!

Ми зі старим розходимося, я сідаю за кермо. Міцно стискаю його, ховаючи емоції під маскою байдужості. Еля має рацію, зриватися на неї — не вихід. Хоча дуже хочеться.

Я відганяю машину вбік, паркуюся і лише після цього розвертаюся до дівчини. Чекаю її пояснень або нових претензій. Але зовсім не очікую того, що Еля кинеться до мене.

— Даміре, я так злякалася, — шепоче, утикаючись носом у мою шию. — Мені так страшно було.

— Ну-ну, — з розрадами в мене так собі. Гладжу по спині, слухаю тихі схлипи. Можу видавити лише жалюгідне: — Тобі не можна хвилюватися.

— Даремно я тебе не послухала. Потрібно було взяти водія.

— Твій таксист виявився негідником?

— Що? Ні. Ні, там… Алевтина така змія.

— Твоя мачуха? Давай ми поїдемо до мене в офіс, ти заспокоїшся й розповіси мені все, домовилися?

— Так.

Ми ще трохи сидимо, обійнявшись, поки Еліна не знаходить у собі сили відсторонитися. Уважно оглядаю дівчину, переконуючись у тому, що з нею все добре. Трохи блідіша, ніж зазвичай, губи тремтять, але загалом — все гаразд.

Я видихаю нарешті. Уся напруга зникає. Розумію, що почуте мені не сподобається, але заспокоює вже те, що між нами з дружиною все чудово.

Вона не намагалася кинути мене. А це, виявляється, мучило найсильніше. А тих, хто її образив, я ще знайду і змушу поплатитися.

Я перехоплюю долоню Еліни, і вона чіпляється за мою руку так, наче це рятівне коло. Щоки дівчини спалахують червоним, варто доторкнутися губами до тонких пальчиків.

— Олено, принесіть чай і щось солодке, — прошу, коли ми повертаємося в офіс. — І нехай Сафаров зайде, як зможе. Перекажіть, що його допомога в справі більше не потрібна.

— Напевно, потрібна, — тихо пищить поруч Еля, невпевнено поглядаючи.

— Загалом, нехай зайде до мене.

Вирішую, підштовхую Еліну в бік кабінету. Допомагаю їй опуститися в крісло, а сам намагаюся зрозуміти, куди моя дівчинка встигла вляпатися.

Еля, трохи помовчавши, починає розповідати все. І як за квітами пішла, і як якийсь чорний фургон зупинився біля неї. Дівчина говорить і говорить. Переривається лише в моменті, коли секретарка заносить чай.

Бере перерву, роблячи кілька ковтків, а потім закінчує розповідь тим, як вона намагалася хоч одну живу душу в тій глушині знайти.

З кожним словом я похмурнішаю дедалі більше. Хочу зірватися з місця й поїхати на пошуки того смертника, який погрожував моїй дружині. Кинув її посеред дороги!

— Федір, чоловік, який мене привіз, він працює сторожем там, — пояснює, як вибралася. — Так я його і знайшла.

— Сторожем? У полі?

— Так, щоб ніхто не зіпсував урожай. Буває, що інші фермери можуть так вчинити. Спалити, якщо якісь чвари між собою. Наприклад, ти чув, що…

— Елю, мене не аграрні війни цікавлять.

— Точно. Так ось, я спершу попросила зателефонувати тобі, щоб ти мене забрав. Але потім зрозуміла, що не знаю номер твого телефону. Або ще чийсь. А мій телефон у того амбала залишився. Він його вкрав.

— Тихіше, — тягну дівчину до себе, коли вона починає схлипувати. — Нічого страшного не сталося. Я тобі новий телефон куплю. Усе нормально.

— Не в цьому справа.

— Знаю.

Просто в подарунках я хороший, а в розрадах — не дуже. Бурмочу якусь нісенітницю, кажу все, аби Еліна заспокоїлася. Це допомагає.