Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Господи… — Ксеня відсахнулася від Суботи. — Ти його вбив… Господи-Боже мій… Субота, ти хворий виродок! Ти вбив людину!

— Я не хотів! — вигукнув Субота, і його вуха вмить побуряковіли. — Він накинувся на мене! Я хотів просто поговорити! Твій притирений Арсен убив би мене! І я хотів забрати фотки, але жирний урод навалився на мене… У ньому кілограмів сто п’ятдесят, мабуть! Ми боролися на полу. Він пошти витяг мого пістолєта, я не брешу! Я ж не думав, що він здохне! Хотів трохи прижати цим хріновим шнуром…

Субота замовк, відчуваючи, що йому не вірять.

— Нащо ти це нам розказав? — запитав Андрій. — Ти хоч тямиш, у чому зізнався?

— Того шо… — Субота розв’язав теку і повернув так, щоб усім було видно. — Сьогодні зранку я знайшов тут оце-о.

У течці, поверх усіх паперів, лежала велика кольорова світлина.

— Це що — ти?! — із запізненням збагнула Ксеня, тицяючи пальцем у фотографію.

— Я, Ксюшечко. І якщо ми за сутки не знайдемо вбивцю, то завтра зранку ти зможеш фоткати отаке саме на свого телефона.

На світлині був сам Субота. Мертвий. Повішений на дашку поліційного відділку.

Усі матеріали були на місці — в течці. Субота уважно перечитав усе, що стосувалося загибелі Христини. Мав серйозний і зосереджений вигляд. Те, що він — один із трьох підозрюваних, його вочевидь засмутило і навіть налякало. Скочив, кинувся по записи із камер стеження, що знімали площу тієї ночі.

— Якщо це він, то там уже все стерто, — відповів Андрій на мовчазне Ксенине запитання, коли двері за дільничним грюкнули.

— Якщо?! Він сам зізнався, що вбив людину! І що підглядав за мною! Хто він, по-твоєму?!

Андрій стенув плечима.

— От і побачимо. Ставлю на те, що записи цілі.

Ксеня насупилася й напружено мовчала. Андрій намагався уявити, що коїться в її голові. Чи дійшла вона вже тих же висновків, що й він? Бо якщо це не Субота, і як ми вже шукаємо того, хто міг обмінятися з Христиною браслетами на пам’ять…

— Покуримо? — запитала Ксеня.

Він кивнув:

— Ходімо до чорного входу.

Раптом вона взяла його за руку. Як бере дорослого за руку дитина, коли їй страшно. І не відпускала, аж доки вони не вийшли.

— Ця тека й справді раніше була твоя?

Ксеня кивнула.

— І де ти її взяла?

— У медпункті.

— І що в ній було?

Ксеня знизала плечима.

— Нічого цікавого, — вона поморщилася, наче ця тема була їй неприємна. — Не як у Суботи… Історії хвороб.

— І все?

— А що іще треба?

— Ну, не знаю… Замало як на папку, здатну передбачити майбутнє.

— Перестань, — Ксеня скривилася. — Ти повірив Віталіку?

— Ну… Там було фото його трупа.

— Облиш… Не так уже сильно й схожий. Кажуть, колись тут і справді повісили поліцейського.

— Думаєш, на знімку — не Субота?

Вона всміхнулася.

— Та ясно, що ні, Андрію! Субота живий, а на знімку мертвяк — вловлюєш різницю? Інша річ, що його може чекати таке саме — це факт. Людям набридло жити в страху і брехні. Ніхто не каже правди, ніхто не шукає зниклих. От йому — як нагадування — й підсунули портрет попередника. Ті самі, що й колеса пробили, думаю. Суботі, до речі, корисно, хоч зачухається трохи…

Андрій кивнув. Усе видавалося логічним і подобалося йому більше, ніж несосвітенні версії дільничного.

— А те, що він, начебто, спалив теку?

— Так у нього ж «вихлоп» на пів кімнати… Спалив він…

Андрій кивнув, не зводячи з неї очей. Курить, відчужено роздивляючись засніжене подвір’я. Наче все і правильно каже. Але дещо не складалося.

— І чому ж ти її злякалася? — запитав він.

— Кого це я злякалася?..

— Папки!

— Я?! — Ксенія вклала у свій тон стільки презирства, скільки лише могла. — Із чого це ти взяв?!

— Ти аж пополотніла, коли сказала про кавові плями.

— Та просто це папка з медпункту і все. Здивувалася. А бліда я завжди. Шкіра така.

— Ксюш… Можна так тебе називати?

— Краще Оксі.

— Тоді скажи мені, Оксі… — він дочекався, коли вона зведе погляд. — Ти зараз мені неправду кажеш?

Вона квапливо відвернулася. Нервово глибоко затягнулася. Випустила дим крізь стиснуті зуби.

— Неправду.

Іще затяжка. У неї тремтять пальці. Він чекає, що вона продовжить. Вона мовчить, занурена у свої думки.

— Розповіси? — не витримав Андрій.

Вона заперечно хитнула головою.

Небо зблякло і стало скидатися на велику лампу денного світла. Сонце було білою плямою по той бік хмар. У повітрі ліниво кружляли сніжинки. Гомін стривоженої юрби з площі сюди не долинав. «Цікаво, вони хоч ярмарок скасували? — подумав Андрій. — Чи спокійнісінько собі купують м’ясо й обговорюють знайдений труп?» Пригадав, як Науменко умовляв його, що заради пошуків дитини ніхто навіть не піде раніше з роботи. Чому їх має отямити якась мертва дівчина!

І тільки він якогось лисого впрягається за всіх.

— Важко, мабуть, вірити самому… — раптом мовила Ксеня.

— Що? — не зрозумів Андрій.

— Кажу, важко, коли у щось важливе віриш лише ти. І більше ніхто — ні в тебе, ні в те, що ти робиш. Ти розповідав, як стояв учора на тій сцені… Немає нічого гіршого, ніж вірити в щось важливе наодинці. А ти був не просто сам, ти був проти всіх. І оце зараз подумала — як ти не опустив рук…

— Опустиш руки, пропустиш у голову, — він усміхнувся. — Життя — це ринг. Буває так, що у твоєму кутку нікого нема.

— Уже є.

Він здивовано поглянув на Ксеню. Вона раптом викинула цигарку, ступила до нього і взяла за лікті, так наче хотіла поцілувати.

— Я теж тепер у твоєму кутку, — стиха мовила вона.

І хотіла продовжити, але знітилася й замовкла. Вони стояли занадто близько, щоб просто розмовляти, але кожне соромилося розірвати цю дистанцію першим. Обоє ніяково мовчали. Ксенія зіскулилася й щільніше загорнулася в пальто. На мокру хустину в неї на шиї холодно було дивитися. Андрій звів руку й обережно торкнувся до тканини. Вона смикнулася, наче перелякана тварина.

— Покажи мені. Не потрібно таємниць, добре?

Вона поглянула довгим, наче аж благальним поглядом. Так дитина, опинившись у біді, дивиться на незнайому людину.

— Ні, — рішучо підтиснула губу. — Це нікого не стосується. Лише мене.

Розділ 46

Він чи не він

У під’їзді пахло вологою. Павло Борисович подзвонив і нервово озирнувся. Не хотів, щоб його тут хтось бачив. Сусідські двері впиналися йому в потилицю байдужими поглядами «очок», і він мимохіть зіщулився, уявляючи, що за кожними зараз, примруживши око, завмер допитливий споглядальник. Із квартири пролунало приглушене «Іду-йду!» Він осмикнув на собі пальто.

Довелося вдягти улюблене кашемірове, яке він беріг для особливих оказій. Навіть сьогодні на площі поверх костюма був у «алясці». Але тепер усе це в пранні, і Павло Борисович був змушений вбратися