Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Я народилася 1920 року, у час пандемії іспанки, і помру 2020-го, під час пандемії коронавірусу. Ти ба, яка вишукана назва для такої небезпечної зарази. Я прожила сторіччя і в мене добра пам’ять, а ще сімдесят з гаком щоденників і тисячі листів, аби перевірити мій шлях у цьому світі. Я була свідком багатьох подій і накопичила досвід, але через те, що була розсіяною чи дуже заклопотаною, не осягнула великої мудрості. Якби оте про реінкарнацію було правдою, мені б довелося вернутися в цей світ, щоб надолужити згаяне. Така перспектива жахає.

Світ паралізований, а людство на карантині. Є дивна симетрія в тому, що я народилася під час однієї пандемії та помру під час іншої. Я бачила по телевізору, що вулиці міст опустіли, поміж хмарочосів у Нью-Йорку чутно луну, а між пам’ятниками в Парижі літають метелики. Я не можу приймати гостей, і це дає мені змогу попрощатися тихо-мирно. Повсюди спинилася діяльність і панує сум’яття, але тут, у Санта-Кларі, нічого не змінилося: тварини й рослини не знають про вірус, повітря чисте і така глибока тиша, що мені в моєму ліжку здалеку чутно цвіркунів на озері.

Ти й Етельвіна — єдині люди, хто зі мною, інші є духами. Я б хотіла попрощатися з Хуаном Мартіном, сказати йому, що дуже його люблю, що я за ним дуже скучаю і шкодую, що не пізнала краще його дітей, але він не зміг приїхати, бо зараз такі далекі подорожі небезпечні. На щастя, зі мною є ти, Каміло. Дякую, що ти приїхав сюди й залишився. Тобі не доведеться довго чекати, я обіцяю. Мене турбує, що ти роздаєш допомогу саме там, де хвороба спричинила найбільше смертей. Зважай на себе. Ти потрібен багатьом людям.

Прощавай, Каміло

Тепер кінець. Я чекаю його тут у товаристві Етельвіни, моєї киці Фріди, нічийних псів, які прибилися до ферми і час від часу приходять полежати в моїх ногах, і духів, які мене оточують. Найбільш невідступним є Торіто, бо це його дім, а я його гостя. Він не змінився, це той самий милий велетень, якого я бачила востаннє, коли він віддалявся в гори разом з Хуаном Мартіном. Він сідає на ослінчик у кутку і мовчки вирізьблює тваринок з дерева. Я запитувала його, що трапилося в горах, як його схопили, за що вбили, але він замість відповіді знизує плечами, не хоче про це говорити. А ще я розпитувала його, як там по той бік життя, і він мені сказав, що я ще матиму час, аби це пізнати.

Я вже кілька днів агонізую і згадую — щонайменше тиждень. Кровотеча сталася раптово, без попередження, коли я дивилася по телевізору новини про вірус; я не встигла належним чином підготуватися, і тепер якась пані, либонь, це смерть, сидить у ногах мого ліжка, запрошуючи йти за нею. Я вже майже не розрізняю дня і ночі, мені однаково, бо біль і пам’ять не вимірюються годинниками. Морфій мене присипляє і переносить у вимір снів та візій. Етельвіні довелося прибрати картину з китайськими селянами, яка завжди висіла перед моїм ліжком, бо ця зазвичай непорушна пара, з кошиком для пікніка і в солом’яних конічних капелюхах, вийшла з рамки і походжала моєю кімнатою, човгаючи своїми альпаргатами. Гадаю, це вплив морфію, бо я при тямі, я завжди була при тямі; моє тіло вже мені не служить, але мій розум ясний. Ексцентричні селяни пішли собі у великий дім з камеліями, де на них чекав мій батько, курячи в бібліотеці. Вони принесли йому рис надії.

Якщо лікар помилився і я не помру, для нас трьох це буде страшна халепа. Але цього не станеться. Інколи я піднімаюся, наче стовп диму, і згори дивлюся, як я лежу в цьому ліжку, ледве дихаючи, настільки всохла, що мої обриси заледве проступають під ковдрою. Ах! Як це чудово відірватися від тіла і літати! Я вільна. Померти не так легко, Каміло. Гадаю, квапитись нема чого, бо мертвою я буду довго, але це чекання мене вимотує. Єдине, за чим я шкодую, що ми вже не будемо разом, та поки ти мене пам’ятатимеш, я якось залишатимусь із тобою. Коли я запитала тебе, чи ти за мною сумуватимеш, ти відповів, що я завжди сидітиму в твоєму серці в кріслі-гойдалці. Іноді ти буваєш дуже банальний, Каміло. Не думаю, що ти за мною сумуватимеш, бо ти живеш, дуже переймаючись своїми безнадійними бідняками, і не матимеш часу думати про мене, але сподіваюся, тобі бракуватиме моїх листів. Якщо через мою відсутність тобі стане сумно, Майлен тебе розрадить; мені здається, що вона в тебе закохана. Я впевнена, що ви не довго залишатиметеся друзями: я надто довго жила, аби вірити в обітницю цнотливості та інші дурниці. Крім того, я чула, як ти говорив, що целібат — не те саме, що цнотливість. Ти мав бути єзуїтом.

Етельвіна плаче, коли думає, що я її не чую. Вона була моєю найкращою подругою і підтримкою в цьому віці незграбних кісток, коли мені потрібна допомога, щоб сходити в туалет. Скоро я покину це немічне тіло, яке так добре служило мені ціле сторіччя, але врешті зужилося.

— Етельвіно, я вмираю?

— Так, пані. Вам страшно?

— Ні. Я задоволена і мені цікаво. Що там буде по той бік?

— Не знаю.

— Запитай у Каміло.

— Я вже питала, пані. Він каже, що також не знає.

— Якщо Каміло цього не знає, значить, там нема нічого.

— Приходьте нас повчати, пані, й розкажете нам, як це — вмерти, — попросила вона мене з тим своїм лукавством.

Це правда, що я задоволена і мені цікаво, та іноді мені трохи страшно. По той бік може бути лише пустка, вічне блукання у зоряному просторі, коли все кличеш і кличеш. Ні. Так не буде. Буде світло, багато світла. Ці спалахи непевності тривають недовго. Це життя, що тягне мене назад, і мені важко його покинути.

Етельвіна хоче, щоб я висповідалася і причастилася, скориставшись тим, що ти тут; вона боїться, що в мене багато гріхів і я приречена. Я згідна з тобою, що сповідь не має бути звичкою, вистачило б сповідатися кілька разів за життя, коли є доконечна потреба скинути з душі тягар вини. Крім того, в останні двадцять років мені не випадала нагода згрішити,