Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Після того, як мене прооперували, я вирішила переїхати на ферму Санта-Клара, бо здогадувалася, що це будуть мої останні дні і було б шкода провести їх у місті. Тут народилася Етельвіна, і тут нам обом добре. Подумати тільки, коли ми з моєю матір’ю і тітками приїхали в цю ідилічну місцину, то назвали її Вигнанням — отак, з великої літери. То не було вигнання, то був притулок. Це той самий збірний будинок, який ми з братом спорудили на місці дому Рівасів, коли той розвалився і згорів під час землетрусу 1960 року. Відтоді він і стоїть, лише кожні чотири роки я міняла стріху і встановила опалення, бо взимку в нього пробирається холод і вологість. Довкола дому ростуть жасмин і гортензії, а при вході братки. Я привезла своє ліжко і дещо з меблів; дім дуже затишний і я відчуваю в його стінах присутність тих, хто жив тут раніше: моєї матері й тіток, Рівасів, Факунди й Торіто.

Недалеко звідси — цвинтар Науелю, де поховані найдорожчі мені люди, навіть Гаральд, бо його діти погодились, аби його останки покоїлися тут, як він цього бажав. Вони приїхали на його похорон зі своїми родинами: такі ж високі й біляві люди, як і Гаральд, в яких одразу ж по приїзді розболілися животи, як це завжди буває з цивілізованими людьми. Тут похований прах твоєї матері в керамічній урні, і також є могила Торіто, хоча ми ніколи не дізнаємося, чи ті кості, які нам віддали, належали йому чи комусь іншому. Там ти поховаєш і мене в біорозкладній труні, яка чекає свого часу в Пахарері.

Я знаю, що ти нишпориш по моїх шухлядах, шукаючи заощадження, які ми з Етельвіною сховали про всяк випадок. Є мудро тримати напохваті готівку — ану ж до нас вдеруться грабіжники, бо якщо нас застануть без нічого, то переріжуть нам горлянки. Пригадай, одного разу таке вже було і ми страшенно перелякалися тих лайдаків, які залізли через вікно і притьмом утекли, коли я почала кричати скільки сили, але може так статися, що наступного разу нас підведе удача або моє горло. Ясна річ, то було у Сакраменто, тут таке навряд чи може статися.

Ті банкноти, перев’язані різдвяними стрічками, нікому не приносять добра, лежачи у своїх сховках. Незабаром, це лише питання днів, Етельвіна передасть їх тобі для твоїх чарівних ощадних книжок. Ти мені не розповів, але це з’явилося в пресі й на телебаченні — кажуть, що навіть мільйонери, які зазвичай нічого не дають біднякам, бо є більш сексі жертвувати симфонічному оркестру, роблять внески на твої ощадні книжки. Як каже Етельвіна, вони це роблять радше через сором, аніж через співчуття. Вона пояснила мені, що ти вручаєш ощадну книжку кожній родині, яка переживає страшну скруту, аби вона купувала в кредит в супермаркеті в своєму кварталі, записувала це в тій книжці, а в кінці місяця ти сплачуєш рахунок. Це гарантує, що на столі буде їжа, запобігає приниженню від отримання милостині і підтримує роботу супермаркету, який інакше довелось би закрити. Це гарна ідея, одна з тих, які час від часу спадають тобі на думку.

Пам’ятай, що все, що є на складі в Сакраменто, призначається Етельвіні, це для її помешкання, куди вона переїде, щойно від мене звільниться. Нарешті вона зможе вставати пізно, їсти сніданок у ліжку і проводити літо на цій фермі, яка вже належить їй. Вона житиме спокійно, як на це заслужила. Я усвідомлюю, що все, що ти успадкуєш, перейде бідним, тому лишаю тобі лише гроші, за винятком суми для Етельвіни і того, що належить Хуану Мартіну і фундації, як це передбачено в моєму заповіті. Тебе чекає несподіванка, Каміло, у тебе буде достатньо коштів для сотень чарівних ощадних книжок.

Марно було б просити, аби ти витратив щось на себе, хоча тобі потрібен одяг і треба було б замінити ці солдатські черевики з дірявими підошвами. Гадаю, що ряси вийшли з моди, як і облачення черниць: ти завжди ходиш в облізлих джинсах і безрукавці, яку сто років тому сплела тобі Етельвіна. Побачимо, чи Майлен якось зарадить цьому. Ти насправді бідний. З трьох обітниць священства, обрік бідності не коштує тобі нічого.

Можливо, з Хуаном Мартіном і Ньєвес я зазнала провалу як мати, заплутавшись у своїх пристрастях і справах, але для тебе, Каміло, я була дуже доброю матір’ю. Ти — найсильніша любов мого життя, і зародилася вона, коли ти пуголовком плавав у амніотичній рідині в животі Ньєвес. Вона полюбила тебе, щойно ти подав знак життя, і відмовилась від наркотиків, які підтримували її в урагані її незгод, щоб оберегти тебе, щоб ти народився здоровий. Вона тебе не покинула, вона завжди була з тобою; гадаю, ти завжди відчуваєш її присутність, так само, як відчуваю її я. Моя любов до тебе зміцніла, коли я вперше взяла тебе на руки, і відтоді лише знай росла, у цьому ти можеш бути певен. Інакше не могло бути. Ти винятковий чоловік, і я говорю це не через старечий маразм, пів нашої країни погодиться зі мною, а на іншу половину зважати не варто.

На тобі закінчується мій емоційний рід, хоча в мене є інші кревні нащадки. На фотографіях, які присилає мені Хуан Мартін, його родина позує на фоні кришталево-­чистих пейзажів зі снігу та льоду, усміхаючись надто великою кількістю зубів і випромінюючи підозрілий надмір оптимізму. Ти не такий. Твої зуби змушують бажати кращого, і життя в тебе важке. Тому я тобою захоплююсь і так люблю. Ти мій друг і повірник, мій духовний товариш, найглибше кохання мого довгого життя. Мені б хотілося, аби ти мав дітей і вони були такими, як ти, але не завжди можна мати те, чого хочеш в певну мить.

Є час, щоб жити, і час, щоб вмирати. А між ними — час, щоб згадувати. Цим я і займалась у тиші цих днів, коли змогла написати подробиці, яких мені бракувало, щоб скласти заповіт, який стосується радше почуттів, аніж матеріальних речей. Уже кілька років я не можу писати від руки, мій почерк нерозбірливий, він втратив колишню вишуканість, якої мене в дитинстві навчила міс Тейлор, але артрит не заважає мені послуговуватися комп’ютером, це найпридатніша частина мого паралізованого тіла. Ти