Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— Не даремно.

У храмі негайно з’явилися біснуваті. Вони радісно реготали зі своєї вдалої несподіванки.

Безліч потвор на колонах, на карнизах бань, горлаючи з хорів та поламаних вікон, розмахуючи обдертими хоругвами. Прилипаючи до стіни, вони  намагалися зобразити розп’яття, вітали одне одного помахом руки та гукали:

— Ей ти, м’ясо, переспиш зі мною цієї ночі?

— Ану, попе, не плямкай губами! Давай-но зіграємо на твого хреста!

— Агов, білявий! — кричали вони до Кота. — Отой патлатий — твоя жінка?!

— Ти поглянь, яка гарненька дівчинка! Навіть хустки не накинула перед тим, як зайти до храму!

— Де ти ще не вдягнена?

— А коли вдягнена, то у що?

— А стріляти не можна, — сказав Вовк.

Я навіть не взяла в руки пістолета.

Світ, який програв Останню Битву. Світ, який рухнув у Ніщо. Єдине, що від нього лишилося, — цей храм.

І немає значення, чому Битву програно. Можливо, ніхто не схотів брати в ній участь. Або у мешканців цього світу було обмаль любові. Чи не знайшлося серед них бодай п’яти праведників…

Здоровенний білий демон, який одержав перемогу в тій Битві, тепер сидить на останньому вцілілому вівтарі та глузує з нас.

Колись Усемогутній Диявол, котрий своєю владністю переступив навіть межі зла. Його було вигнано з Великого Пекла, а власне пекло залило водою. А сам він, обернений на демона, порятувався тут, на розвалинах одного зі знищених ним самим світів.

Хто міг знати, що цьому світові дано буде нове переродження?

І що почнеться воно з Храму Любові, який став пристановиськом скинутого Диявола та залишків його армій, розбитих створеними за його подобою тварюками.

Їх була сила-силенна…

— То що, почнемо?

— Їх надто багато, — відповів Кіт.

— Ми не впораємося? — спитала я.

— Ми спробуємо впоратися.

Заковика була не в тому, що нечистих надто багато і що вони випадково дісталися Вітчимові від зруйнованого світу, а тепер плигали навколо нас.

— До чого ж сміливі козаки!

— А надто — отой.

— Га-га-га!

— Ге-ге-ге!

— Еееееееееее!

І річ була навіть не в тому, хто посів вівтар. Найжахливіше зло в тих, котрі, як мовчазна сарана, з’юрмилися навколо нього — здоровенного білого демона в оточенні майже двох десятків сірих демонів-убивць, вигодуваних м’ясом янголів.

Але ми вбили їх… Точніше кажучи, їх убили мої добрі янголи.

Як?

Чотири тварюки, стрибаючи карнизами, притягли почорнілий оскальпований труп. Вони схопили мертвяка за ноги й почепили над нами, а хтось із них загорланив:

— Він теж прийшов уночі до нашого храму!

— У нього була зброя!

— А ще — гарненька солоденька дівчинка!

— Ми злилися з нею в єдиному пориві!

— Ходімо звідси, — сказав Вовк.

— Як?! — здивувався білий демон. — А порозважати своїх молодих друзів? А розвеселити мене? «Ходімо звідси» — це не серйозно. Та й хто дав тобі дозвіл?

Він змахнув рогами — послав на нас своїх служників. Ті завищали від захоплення.

— У-ху-ху!!! — горланили вони.

— Ва-ава-ввввв!!!

— Аааааааааааа!

— Ідемо! — сказав Вовк. — Крихітко, тримайся за мною!

Світло з розбитих вікон.

Пес обійшов спорожнілий храм по периметру й похитав головою:

— Це, мабуть, не тут.

— Підвал має бути тут, — сказав Вовк.

— Можливо.

Вхід до підвалу — верхівка кручених кованих сходів — виднівся в підлозі кімнатки ліворуч від царських воріт. Кімнатка запаскуджена, пограбована, смердюча.

Пес рушив сходами вниз, а Кіт підпалив у ліхтарі гніт, висвітлюючи темряву перед ним.

Підвал був невеликий, завбільшки як церква — цегляні склепіння та галереї. Кілька комірчин із вибитими дверима, і перший з тих нещільно зімкнутих провалів до якогось покинутого пекла опинився в