Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Вовк віз мене верхівкою урвища, аби я знову могла побачити все.

Неохопний, у кипучому полум’ї провалля у порожнечі. Трон посередині. Різьблений чорний трон.

Дорога з чорної слюди. Міста серед скель, у яких так і рояться всілякі монстри. Чорний ліс ворушиться від пташок із лицями потворних старих, що сидять на деревах, поспіль закривши їхнє гілля.

Кузні. Багаторукі ковалі сіють червоні іскри. Гори мечів та щитів.

Грішники, яких женуть, як покірні стада. Грішники, по чотирнадцятеро в ряд, щоб тягти за собою колісниці. Грішники, яких поливають розпеченим металом, і він застигає на них, мов обладунки. Грішники, які виривають зубами жили, щоб натягнути їх на свій лук.

Безликі почвари. Лискучі, довгастоголові, вони б’ються у своїх клітках.

Величезні клітки з пекельними велетнями. Дороги, ріки, мости.

І все там приводилося в рух тими, кого Вітчим готував до війни.

Варто було мені побачити пекло, як Порожнеча відступила. В ній показалися кордони світу, яким правитиме Вітчим, якщо він переможе.

Цей світ був ще геть чорний. Поки що в ньому було лише пекло.

Але якщо Вітчим переможе, тоді пекло заповнить собою весь цей світ.

— Поки що — це терези, — промовив Вовк, дивлячись на пекло.

— Але їх уже наповнено по вінця.

— Поки що це — лише наповнене безладдям пекло.

— Але воно вже стало центром світу.

— Отже, треба дати цьому світові інший центр.

— Другі терези?

З появою межі тут виникла земля, і тепер дорога пролягала через пагорби, долини та гори.

— Он, поглянь, — сказав Вовк.

— Зруйнований світ, — я розгледіла лише руїни. Історія Війн така велика, що навіть у Нічому не залишилося порожнього місця. Надто багато світів створено було, надто багато їх знищено в цій війні.

Руїни, руїни, руїни. І незруйнований храм посеред розвалин.

— Дивно, — сказала я. — Чому це він уцілів?

— Надто багато Любові було в ньому колись. Надто багато демонів оселилися в ньому, щоб його зруйнувати.

Зруйнований, але не споганений.

— Оце буде саме другий центр світу?

Вовк кивнув, а двоє чоловіків підвелися з розбитих храмових сходів.

Вогненно-руда борода, але я впізнала Кота.

— Котику!

Скинутий каптур линялої сутани, і я впізнаю наймилішого в світі Пса.

— Песику!

Нищителем перевертнів та священиком-домініканцем зустріли вони нас на порозі оскверненого храму.

Я стрибнула на руки Котові та поцілувала його в бороду, що пахла димом.

Мої добрі янголи!

Я лише кивнула Псові. Священиків не цілують.

Нерухома імла Порожнечі. Порожнеча оскверненого храму.

Вибиті шибки, перекинуті панікадила, розорений рундучок у притворі. Ми йшли, намагаючись не толочити розсипані та поламані свічки, затоптані ікони довкіл.

Порожньо, темно, споганено. Жодного звуку крізь розбиті вікна. Жодного біса чи демона. Лише їхні сліди по всіх усюдах та образи святих із видряпаними в цеглянім муруванні очима.

Вовк повернувся всім тілом, він практично став спиною до царських воріт, і Пес спрямував миготливий промінь ліхтаря туди, куди він дивився. Але там нічого не було. Але ж тут мала б кишіти погань.

Однак церква була безгомінна. І це наводило на думку про ще більше лихо. У церкві було порожньо, а ми вже підійшли до перекинутої чаші для святої води.

Великий пергаментний згорток. Вовк присів і розпакував його, а Пес посвітив на вирізьбленого з дерева апостола, тепер — неосвячену фарбовану деревинку.

Плити розповзлися, поміж них проступили дикунськими ударами в підлогу сторінки розгорнутих книг…

Кіт посвітив на амвон, освітив розтрощений вівтар і фактично зниклу під грубим шаром бруду позолоту іконостасу.

— Бридко, — мовив Вовк.

— Може, ми даремно прийшли сюди? — спитав Кіт.

Не перестаючи молитися, Пес похитав головою.

У цю мить на вівтар вистрибнув демон. Він сказав: