Читати книгу - "Любов у спадок"

— Невже ви поїхали на полювання з трьома золотими в кишені? — цілком щиро здивувався торговець.

— Три фунти?! — задихнулася від обурення Еріка. — Ви хочете сказати, що ця худюща шкапа коштує три фунти? Та їй ціна в базарний день не більше п'яти шилінгів![47]

Товстун глянув на неї з повагою. Видно, вміння торгуватися входило до переліку чеснот, які він у людях цінував понад усе.

— Приємно мати справу з тямущою людиною, — зовсім іншим тоном промовив він. — Але на нас уже починають звертати увагу. Якщо вам справді є що мені запропонувати, то ходімо в намет. Там зможемо поговорити без свідків.

І запросив її гостинним жестом. Побачив, що Еріка сумнівається, і посміхнувся.

— Я ділова людина, міледі. Повірте, я ніколи не посмів би образити знатну пані в чужій країні, тим більше, в Шотландії. Суворі звичаї цього народу можуть зрівнятися хіба що з порядками в Каталунії, де мені довелось одного разу побувати на зорі моєї юності… Можете не боятися мене.

Еріка нерішуче потупцювала на місці, але потім все-таки пішла за Яковом. Що їй ще лишалося?

Торговець відсунув запинало, й вони ввійшли в напівтемний намет. Ізсередини він виявився ще барвистішим, аніж зовні: десятки латок кріпилися грубими стібками до його старих стін, створюючи ілюзію найскладнішого гаптування. Дівчина з цікавістю озирнулася.

— Ось такий вигляд має мій дім, — повів рукою навколо себе товстун. — Ну, то що ж ви хотіли б запропонувати за мого чудового інохідця?

Еріка пирхнула, показуючи, що гідно поцінувала жарт. На мить нерішуче завмерла, та потім відвернулась, дістала з-за пазухи ганчірку, в яку було загорнуте її люстерко.

— Ось… — вона почала дбайливо розгортати ганчірку.

Яків зацікавлено витяг шию. Срібне венеційське дзеркало блиснуло в руках у дівчини, і з горлянки торговця вирвалося здивоване зітхання. Еріка зі смутком дивилася на дорогу річ, відчуваючи, як серце обливається кров'ю. Вона віддавала пам'ять про Ейлін у чужі руки… Але не мала іншої ради. Торговець заплямкав, ніби збираючись куштувати рідкісні ласощі.

— Авжеж, чарівна панянко, — він похитав головою. — Ви мене зуміли здивувати. Ця річ варта того, щоб її обміняти на мого чудового коня.

— Ще ви мені дасте збрую, сідло, міру вівса для коня та їжу для мене, — несхибно заявила Еріка. — Й теплого плаща.

Яків обурено здійняв руки.

— Сущий грабіж! Я матиму величезні збитки. Ну та нічого не вдієш, тільки задля вас, чарівна панянко…

Еріка гірко посміхнулася. Якщо торговець продасть люстерко якій-небудь герцогині, то матиме зиск, який уп'ятеро перевищить теперішню мізерну ціну. Вона зі смутком погладила сріблясту поверхню.

— Ця річ дуже дорога для мене… — вирвалося в неї. — Вона належала моїй померлій матері.

Торговець співчутливо покивав, пожував губами й запропонував:

— Гаразд, я приплачу ще шилінг, але ні пенні більше. То що, по руках?

Еріка сумно кивнула й міцно потисла маленьку спітнілу лапку торговця.

— Ви отримаєте його лише по тому, як я сяду на коня, — уточнила дівчина, ховаючи руку з дзеркалом за спину.

— Ні, ми так не домовлялися, — заметушився Яків. — А якщо ви пришпорите коня, і — ф'ють, шукай вітра в полі? Зрозумійте, я теж ризикую.

Еріка ледве стримала сміх.

— Та годі вам, Якове, — намагаючись наслідувати його тон, докірливо сказала вона. — Я ж донька лицаря і не даю пустих обіцянок. До того ж, ви легко можете спіймати мене, якщо сядете на іншого коня. Не думаю, що ваш акробат гірший за мене вершник. Я віддам вам дзеркало, присягаюся пам'яттю матері, як би мені не важко було це зробити.

Торговець цього разу мовчки здійняв руки й задріботів до виходу, пропускаючи її вперед. Еріка вийшла за ним, замружилась від яскравого сонячного світла.

— Чекайте на мене тут, — сказав він.

За якийсь час чоловічок повернувся з чималою торбою.

— Тут усе, що ви просили, люб’язна леді, — мовив пісним тоном.

По його скорботному обличчю було помітно, яких страждань завдає йому розставання з усіма цими потрібними в господарстві речами. Еріка не полінувалася все витрусити та якнайретельніше перебрати. Збруя, два коржі, шмат овечого сиру… А ось вівса для свого чудового інохідця Яків очевидячки пожалів: торбу заповнено було хіба що на третину. Та й плащ був старий, весь поточений міллю, драний, але дівчина не завважила за потрібне сперечатися. Якесь шосте чуття підказувало, що треба швидше вшиватися звідси. Вона й так надто довго була на очах і втратила чимало часу.

Дівчина мовчки вручила мішок торговцеві й швидким кроком рушила до коней. Зупинилась перед ними, уважно придивилася до обох. У того, що пасся праворуч, відвис живіт, та й бабки мали вигляд не надто міцних. Шотландські конячки не дуже прудкі, зате чудово деруться вгору крутими стежинами й не бояться сипучих схилів.

— Я беру ту конячину, що ліворуч, — твердо заявила Еріка й поклала сідло на спину гнідій кобилі.

Яків обурено стрепенувся, але відразу махнув рукою. Видно, він теж вирішив не сперечатися.

— Ет, ось і май справи з цією знаттю, — ледь чутно пробурчав він собі під ніс. — Останнє віднімуть.