Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Опрозорено бачив перед собою і Золотаренка, і оту церкву, бо в ній сам справляв молебень по перемозі над ляхами після повернення з-під Замостя. Заважали думати довше про те переказані йому Гомоном розповіді Сефер-Казі-аги московським послам Дмитрові Жеребцю та Семенові Титовому, нібито гетьман Хмель пообіцяв новому ханові, як ото й Іслам-Гіреєві колись, дружбу та навіть підданство всієї Гетьманщини. Не йняв тому віри Сірко, але повторене з різних уст робило своє, хоч і було неймовірним. Цікавий знати, хто розповсюджує ті туруси-чутки?

«В тому, мабуть, і порятунок наш, що і з ляхами покінчимо, і від царя позбавимося,— вірив, видно, Гомон в оті перекази.— Татари нам не завада, коли схочемо, тоді й відчепимося від них».

І вчора перед вимушеною ночівлею в уже порожній корчмі скаржився йому одноногий козак-шинкар: — «Жили б статніше і заможніше, так всілякі оплаті і датки нас озлиднюють. Посуди сам, мосьпане: три гроша від копи провозу одного краму чи їдла якого — на утримок замку, діжму-десятину за оренду пивниці, стільки ж на різні ранги: на ратушу чи війтівство, на військо, на лавників і суд, на викітців, погорільців, на сиріт, калік, недужих та старих. А ще ж подорожнім треба щось на зуб дати, викітцям, кобзарям, сліпцям у помочі стати і притулити. А тих зайдисвітів усіляких, лайдаків-мордирців, невігласів-кривдників розвелося, що наказа гетьманового немовби пильнують! Навіть засуви, колоди і скоби на брамах, воротях чи дверях не боронять від них. А ще ж той люд жебрий пливе і плине, що сарана, жерлицями-стернями та дорожньою рінню ноги поколені і збиті, часом і без загортин-вдяганок, без закладинок-плахт, з малятами голими. Плач і зойк, мосьпане, та й тільки!..»

Прямуючи ніби аж нехотя додому, Сірко не відчував, що їде до свого обійстя, дружини, дітей, побратимів Артема і Сабрі, бо і в путі жив двома Січами під чільством Гомона і Гуляйдня, сіромами в обох Кошах, батьковими докорами, хоч і виказаними інакомовно. Як і завжди в путі — а в ній пройшла третина його життя, Сіркові під легкі, ритмічні струси грайливих Велеса чи Шайтана, що йшли стриманим, ніби аж урочим підтюпцем, згадався валуйський козак-станичник Іван Санько, знаний ще по азовському сидінні. Як запевняли його січовики і той же Андрій Боба, спорядивши ледь не на власний кошт сорок чайок на Дону, наперекір і головному отаманові Круга, і низовим донським старшинам, пішов він із товариством на Азак, переказавши Сіркові, що шукатиме, окрім своєї доньки-ясирниці Гафійки, і його сестру Настку. Обидві вони ніби перебувають у буджаків десь між гирлами Дніпра і Дунаю, а не в Азаці чи в Ханстві, живі й здорові, ждучи порятунку від рідних.

«Гай-гай, побратиме! — зітхав глибоко Сірко.— Що б я лише не віддав, тільки б викупити і її, і інших».

Рідна Мереф'янщина й Артемівка, як і діти та дружина Софія, з наближенням набирали значення святині, перед якою він мав за кілька літ і причаститися, і очиститися, хоч особливих ні провин, ні гріхів, ні заслуг та доблестей в своїх дотеперішніх діях не чув. Хіба підспудно гризла вина, що вижив у боях, полишивши інших мертвими, та й вона виправдовувалася, пом'якшувалася, бо полишив на полях побоїщ і тисячі ворогів, а крім того — багатьом із своїх і зберіг життя.

Серед одноманітного, мовчазного, продутого вітерцями степу, самотніх ярів-байраків, перелісків, долин і більших чи менших сіл, хуторів, містечок, що зустрічалися в дорозі, посилювали Сіркову пригніченість і викликали зітхання появи зграй смоляно- і попелясто-чорних, метушливо-крикливих та скаржно-зойкатих ворон, постійних супутниць кривавих побоїщ, що табунами неслися назустріч, вирували, крутячись над верхівцями, всідалися на дерева, обвішуючи їхнє галуззя.

Чужоземщини Сірко тут не чув, бо все було знайомим і рідним. Перевали, горби, балки, долини, крутояри, байраки, рівнини у міжліссях і могили були такими ж загадковими і мовчазними, як і в Подніпров'ї чи десь у Побужжі та Запорожжі, а ось вітерці, що обвівали вершників у путі, відрізнялися, дихали на них по-іншому, холодили ранками і щипали за лиця, пронизували тіло, як коні зривалися на скач, змушували захристуватись, стримувати біг і переходити із чвалу на інохідь.

Хоч ранкові сіверці все частіше слізили подорожникам очі, попутні околи були такими ж чарівними, а берези, липи, дикі груші, шипшини-свербиуси, горобини були так замальовані і в галуззі, і на землі, що вершники спинялися в подиві, смакували гниличками, набирали їх в шаньки, торби і табівки, вдихаючи в путі їхній духмяний запах чи насолоджуючись їх смаком.

В отому русі, перебираючи в пам'яті почуте досі, Сірко згадав і про ляхів: биті ж і перебиті, вони тепер знову воювали на два боки: зоднобіч — зі свеями, а здругобіч, разом з ординцями та малими і великими ногаями,— проти Богуна під Уманню, Охматовим та Брацлавом. Хоч і втратив Чернецький під Монастирищем, як казали, добру половину свого і дві третини ординського війська, знищивши при тому половину козацького, та відступав впорядковано аж до самого Ковеля, відбиваючись.

Богун — лицар, нічого не скажеш! Але і Чернецький, видно, навчений воювати, а найпаче — має дознавачів путніх, бо як би відступив якраз тоді, коли на підмогу Богунові нарешті пішов зі стрільцями сам боярин і новоспечений воєвода Василько Шеремета, що, запустивши бороду, став «царським холопом» Шереметєвим під рукою Бутурліна.

Сірко радів отій охматовській перемозі Богуна, не надаючи уваги присутньому на ній Хмельницькому. Більше того, він осудливо думав про гетьмана, бо той не погнався із запасним полком за розбитими ординцями, що, втікаючи, зуміли захопити великий ясир жіноцтва і дітей з товаром і майном. Сіркові аж серце стислося від болю, коли усвідомив, що ті діти виростуть слугами ординцям, а жінки та дівчата будуть плодити їм покручів. Ця думка чорним болем прийшла до нього вперше і потім уже не покидала його.

«Боже проклятий! — ледь не викрикнув