Читати книгу - "Наречена Шульца"

Та й з цим Шульцом щось там, здається, було — дехто чув, дехто навіть читав, хоч літери дрібні, й ледве вдалося дійти до відповідних сторінок. Що, де — не цілком зрозуміло, але ж Шульц — це Шульц, саме прізвище говорить за себе. А за письменників, товариші, ми також візьмемося. Може, навіть найперше. Шульц не Шульц, Анджеєвський чи якийсь там Важик — тріски полетять. Та поки що візьмемося за бібліотекарів…

Завжди ходила підтягнута, широкими кроками, з високо піднятою головою. Чорне волосся постійно збирала в пучок. Навіть у бібліотечному темно-синьому фартуху виглядала наче королева. І, наче королева, не допускала до фамільярності, до зближення, а тим більше до приязні — нікого. Завжди була застебнута на останній ґудзик, навіть в емоційному плані. Скупа на слова, відсторонена. МУЗА. Іноді сама для себе заповнювала таку каталожну картку. Відтак усе швидко перекреслювала. Нічого. Нічого не може повідомити світові про себе. Зреклася свого минулого і свого імені. Муза НІЩО. Що з того, що була справедливою, що завдяки їй бібліотека розквітла. Таких керівників цінують, але й недолюблюють.

У поданні ректора про присвоєння їй наукового звання асистента професора було написано: характеризується дбайливістю у виборі творів та наукових матеріалів. Добрий організатор роботи. Світогляд — науковий. Активна у громадській роботі. Окрім цього, …жваве зацікавлення книжками, любов до праці, високе почуття відповідальності.

Тепер вона може за це поплатитися. Знає, що її чекає. Знає той сморід облави, те незрозуміле дрижання повітря перед наближенням бурі. Дивиться на себе у дзеркало уважніше, ніж зазвичай. Звідки вони це знають, як упізнають гени народу Шренцелів[207] і Шульців? Волосся? Його густота? Його переплетення? Земля носить мільйони брюнетів, значно темніших і кучерявіших, ніж вона. Італійців, вірменів, іспанців. Ніс? Цей, між іншим, класичний і зовсім не гачкуватий, як на антисемітських німецьких плакатах. Страх ув очах — о, так, це може бути доказом походження. Це — безумовно.

Знайшла фотографію, яку зробила для Головного статистичного управління. Подивимося спокійно. Темне, але коротке волосся, нікого не зваблює. На шиї хустинка в горошки. Трохи забагато помади на губах, але загалом — статечна, зріла краса. Саме такий мала тоді вигляд. Не без задоволення визнала навіть, що трохи нагадує зірок кабаре Ганку Ордонувну або Міру Зимінську[208]. Боже мій! То вони також? Це тому вона схожа на них?

Треба піти, доки не пізно, доки тебе не вистежили, не викрили й не напали. Доки не буде іншого виходу, окрім відкритої боротьби. Воліла піти сама, доки все не розпочалося серйозніше.

Випередила удар. Сама подала заяву на звільнення. Не на звільнення — відмовлялася від посади. Старанно зважувала кожне слово. Бо йти з бібліотеки не хоче. Для нього, для Бруно це робить. Бо ж як він тут залишиться сам на цих алейках, спорожнілих без її слів, і холодних, без її долонь, полицях, з яких його намагатимуться скинути наступники співців Нової Гути та бригади шліфувальника Каргана[209]. І для себе також. Бо ж у неї більше нічого немає, окрім цього бібліотечного простору, стежок, гущавин, окрім книжок на полицях, які дають бодай найменше відчуття того, що життя має хоч якийсь сенс.

Через місяць після так званих березневих подій[210], коли в усій країні розв'язалася антисемітська істерія, написала до ректора Ґданської Вищої педагогічної школи — чемно, рівними рядками, літерами ще більшими, ніж її налякана душа. Ввічливо просила про звільнення з функції керівника бібліотеки. Відмовлялася від функції, але не від місця роботи.

Свою відмову мотивувала перевтомою і нервовим виснаженням на керівничій посаді.

Перед Фіцовським не мусила прикидатися. Це був удар у самісіньке серце. Але для того, аби це серце врятувати.

Та хто б у це повірив? Вона — завжди перша перед роботою й остання після роботи? Яка пожвавлено говорила лише про одне. Книжкова міль та