Читати книгу - "Наречена Шульца"

про все їй хотілося розповідати, не все показувати. Та ще й активно боролася з його бажанням фотографувати. Головне — хитро, як дрогобицькі шельми. Найбільше обіцяла тоді, коли він не мав фотоапарата, а коли мав — передумувала, відтак знову обіцяла вже трохи іншими словами. І так без кінця… Аби лишень сховати від його жадібного погляду останні скарби. Наприклад, автопортрети. Зі старечою логікою пояснювала, мовляв, навіщо вони йому, якщо він уже бачив подібні…

А щодо „Месії” — нічого не знала. Зате він знав забагато. Та все одно нічого з цього не вийшло. Слід такий, слід сякий, але всі сліпі. Що на горищі в будинку на Флоріанській, що у Моронів, що в скрині НКВС. Та від рукопису жодного сліду. Лише ці довоєнні оповіщення Бруно. Зрештою, також трохи каламутні — так, ніби обіцяв дві різні книжки…

Ніколи не хотіла повернутися до місць молодості — до Дрогобича, до Янова (тепер він вже називався Івано-Франкове). Боялася навіть думати про це. Відкараскувалася від різних пропозицій, потерпала, бо постійно мусила якось пояснювати свою відмову. Не хоче нагадувати собі свого стократного відчаю. За батьками і за Бруно. І за назавжди втраченими листами від Бруно. І за тими місцями, де вони зустрічалися, розминалися, доторкалися.

Але один раз таки зазирнула в минуле. Згідно з домовленістю, разом з Єжи Фіцовським прийшла на Мокотовську, 12 у Варшаві. Це мало бути щось більше, ніж візит ввічливості. Адже була чимось зобов’язана цьому Штурмові де Штремові. За допомогу в багатьох життєвих ситуаціях. За те нещасне Головне статистичне управління. За вуаль під час війни. Може, й за суддівську байдужість брата. Ще у передпокої узгодили з Фіцовським ролі. Чотирнадцять картин Віткаци. Запам’ятала.

Ось лише розмова не клеїлась. Вони — на соснових кріслах. Навпроти, на цьому зеленому ліжку із судових протоколів, сидів він — старий, знищений життям чоловік. Оживав лише на короткі миті. Віткаци, так — Віткаци. Шульц — о, Шульц. Але він був якийсь дивний. Ніколи не дивився в очі. Та й ці його оповідки-почварки.

Юна жахнулася. Так виглядає безпорадна старість. Вона такою ніколи не стане. Не забувати про зовнішній вигляд — допасовувати обличчя до сторонніх поглядів, упевненою рукою наносити помаду й рум’яна. Обов’язково подбати про зуби. Й не говорити надто багато. Намагається йому поспівчувати — це ж ті п’ять років ув’язнення так його змінили, — але не може. Благає поглядом свого супутника: ходімо звідси, втікаймо, інакше зараз помру. Розсиплюся, як він, як „святий”. Хоч не такий вже й „святий” після того, що плете про Бруно…

Але так — вони ж мали завдання. Узгодили це. Нехай, аби лишень швидше. Де портрети Віткаци? У помешканні, що, як довідалися, горіло під час повстання? Було настільки темно, що вони майже нічого не бачили. Здається, нічого немає, але варто переконатися. Вона це зробить. Вона вища за Фіцовського, сильніша, — ну, може, тільки вища, але ж постійно вправна, тож упорається. Коли ці почвалали на кухню в пошуках кави, піднялася на хиткий стілець і зазирнула. Над високою шафою. Туди, де, згідно зі спогадами, під самою стелею висіло кілька портретів де Штрема, намальованих Віткаци. Тадеуш у вигляді диявола, янгола, святого Францішка, східної ікони, на курячій лапці, у тенетах павука, злостивець, насмішник, такий, сякий, усякий… Та замість портретів — моторошна чорнота, спалена стіна, нічого.

Обоє були розчаровані. Вона більше собою, ніж відсутністю цих картин.

То ось це тепер чекає на неї? Безглузде існування. Ось так має бути? Нізащо, вона не допустить до цього, буде боротися. У ліфті глянула на Єжи. Як він дивиться на неї. Нічого втішного у цьому погляді не знайшла. Гаразд, ще побачимо.

IV

Дотепер її не чіпали. Та наближався 1968 рік і хмари густішали. Невідомо звідки — згодом виявиться, що це начальник служби безпеки товариш Мєчислав Мочар[206] дав розпорядження про антисемітську та антиінтелігентську чистку — прибували переслідувачі тієї тіні, від якої вона все життя втікала. Уважно дивилася на себе у дзеркало: на жаль, зморшки не зникли, і якщо глянути ненароком, то видно, що й кутики вуст вже опустилися донизу. Раніше Бруно часто застерігав її, щоб не хвилюватися, не скиглити занадто, бо вуста тільки й чекають на це. Мав-бо око художника. Та ні її ніс не збільшився і не згорбився ще дужче, ні очі не запалилися. Смолистого волосся також не побільшало. Радше сивого, яке вона старанно усувала.

То як вони здогадалися? Як розпізнали її єврейську тінь?

Тим, які шепталися по коридорах, не треба було доказів. Своє й без того знали. Безпартійна так високо піднялася? Директорка університетської бібліотеки? Цікаво. Брат, щоправда, на посаді у Варшаві, в органах чи в міністерстві, але тепер ми й не таких типів беремо під лупу. Не такі міністерства. А хизується баба так, ніби увесь Талмуд проковтнула. Щоправда, бібліотеку організувала сама, але хто тепер зважає на таке. Завжди була зверхньою. Службістка. Не п’є, не курить, з персоналом прохолодні стосунки. У громадському житті участі не бере. Не бере… не належить… не відвідує.