Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Японці атакували з бойовим кличем. Китайці вискакували їм назустріч. І скрізь, принаймні перед моєю надщербленою кулями бійницею, було видно якудз, які вбивали китайців, і японців, які вбивали стрільців тріади.

Низькорослі. Мініатюрні жителі Островів Вранішнього Сонця і головаті, присадкуваті мешканці Піднебесної Імперії.

Зрісши на ідентичних уявленнях про честь, життя та обов’язок, вони боролися з такою люттю, з такою зневагою до власної смерті, що цей бій не міг тривати довго. Адже це був навіть не бій, а винищування один одного. Виграти міг тільки той, хто винищить усіх, до останнього, ворогів.

Десятки людей, які падають і застигають уже назавжди. Без емоцій, без ненависті, без криків смерті і зойків про допомогу.

У шквалі вогню, що обрушився на нас з усіх боків.

І раптом усе скінчилося. Миттєво. Двома десятками останніх пострілів.

— Що сталось?

— Вони перемогли.

— Хто? — запитав Володя, для якого і тріади, і якудзи були на одне лице.

— Японці, — відповів я.

Утративши майже всіх своїх.

А потім ми почули гуркіт каміння біля сталевих дверей бункера:

— Агов! Там хтось є?!

Це був Дмитро.

— Виходимо?

— Давайте спробуємо.

Ми відкрили ворота сховища, цілячись у японців. Але стріляти вже не було потреби.

Кадуцо-сан зустрічав нас біля самого входу.

Безпомилково визначивши, що Володя і є власником відбитих ним мільярдів, він уклонився йому і сказав:

— Здрастуйте, мені шкода, що моя допомога прийшла до вас значно пізніше, аніж це було необхідно.

— Він каже, — переклав Дмитро, — що радий бачити вас без дірок у чолі.

— Він точно переклав? — запитав у мене Бауер.

— Точно, — відповів я.

— А тепер про справи, — сказав глава якудз Кадуцо-сан — тоном, що поставив усе на свої місця: Володя і ми разом з ним тепер були в повній його владі, і не вбиває він нас тільки тому, що дав слово не робити цього. — Ви готові?

— Звичайно, — сказав Володимир Михайлович.

— Я хочу запропонувати вам ось що…

Власне, гурентай і були першими якудзами в сучасному сенсі слова. Вони осмислили весь досвід попередників і взяли велику частину влади в країні у свої руки — адже американці знищили верхній шар японської адміністрації. У першу чергу гурентай контролювали чорний ринок, але займались усім, за що їм платили гроші. У результаті в 1950 році американська адміністрація офіційно визнала, що не може захистити простих японців від якудз.

Надто мало залишилося японців, щоб вони могли виграти ще один бій із тріадами. А цей бій був неминучим, адже Юю, незважаючи на всі накази вбити його чи взяти в полон, вдалося втекти.

— Знайдіть Юя, — наказав Кадуцо-сан.

— Командира китайців, — переклав я.

Але пана Юя ніде не було.

— Його нема.

— Перевірте ще раз.

— Його не знайшли, — знову переклав я.

— Ну й чорт із ним, — сказав Дмитро. — Не знайшли, то не знайшли. Не проблема.

— Ой не думаю, — сказав йому Бауер.

Ми стояли посередині всіяного трупами двору, дивлячись, як якудзи зносять своїх мерців, укладаючи їх уже у третій ряд.

Господар устав, уклонився волові і сказав: «Прощаю тобі вчинене в минулому народженні». Почувши його слова, віл важко зітхнув і заплакав. Того ж дня у годину Мавпи він помер. А хазяїн обдарував ченця ковдрою й іншим добром, збільшуючи благодіяння для свого батька. Як можна не вірити в кармічне воздаяння?

Усе було обговорено ще по телефону, але Кадуцо-сан хотів почути «так», дивлячись в очі Володимира Михайловича.

— Ми забираємо гроші собі, — сказав він. — А вам гарантуємо охорону і виїзд із країни.

— Яким чином? — запитав Володя, розуміючи, що нас можуть чекати як у кожному з аеропортів чи вокзалів, так і на будь-якій дорозі.

— У Мурманську, — сказав