Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Я зле розмовляю французькою мовою, — попередив мене Уорнер.

— У такому разі, якщо ви готові слухати погану англійську…

— Це не образить мої національні почуття, — одказав шеф персоналу. — Я американець.

Американці, до речі, вважають, що зіпсувавши англійську мову, вони створили зовсім нову.

— Ви з Лозанни, чи не так?

Киваю ствердно.

— Швейцарець?

Киваю вдруге.

— Втім… — Тут він удав, що дивиться в документи. — Ваша мати, здається, була болгаркою.

— Вірменкою, — поправив я.

— Але з Болгарії?

— Так. З Пловдива. Власне, вона залишила цю країну ще замолоду.

— Розумію. І більше не поверталась?

— Лише один раз, наскільки мені відомо.

— А ви коли їздили до Болгарії?

— Ніколи. Лише якось проїздив дорогою до Туреччини.

— Коли саме?

Й карусель закрутилася. Карусель із запитань і відповідей, і запитань до запитань, і відхилень ліворуч і праворуч, нібито зовсім випадкових питань, неначе ми просто базікаємо, і несподіваних поворотів, точно так, як вів би допит я, якби сидів на місці Уорнера, а він посідав моє. Бо це справжній допит, наполегливий і вичерпний, і людина за столом не дуже старалася надати йому респектабельнішого вигляду. Це допит і перевірка, від яких залежала моя доля, перевірка легенди по всіх пунктах і швах, по найдрібніших деталях, перевірка, яка разом з напруженням давала мені й певну дозу прихованого самовдоволення, бо наші люди таки розумілися на своїй справі, і кожне з питань, якими Уорнер сподівався мене заплутати, було передбачене заздалегідь, і коли я слухав їх, то неначе чув голос полковника там, далеко, за тисячі кілометрів звідси, в генеральському кабінеті, і в ту мить мені було дуже приємно, що існують такі сухі педанти, як полковник, котрі не заспокояться, поки не вивірять найдрібнішу деталь.

Схожість між мною і Адамом Уорнером, яку, здавалося, я вловив ще напочатку, часом полегшувала моє становище, бо його тактика не могла захопити мене зненацька, і навіть найнесподіваніші його запитання виникали саме тоді, коли я був певен, що вони виникнуть. Але це не зменшувало критичності мого становища. Досвід і проникливість чоловіка за столом були гарантією, що мені не минеться жодне з можливих небезпечних запитань. У ту мить я благословив своє рішення говорити англійською мовою. Недосконале володіння мовою завжди може виправдати зволікання, промовчування, обірвані фрази, неначе ти добираєш потрібне слово.

Це гра. А в кожній грі існує риск, що твій номер не пройде. Мої відповіді можуть бути невразливими і все-таки звучати так, що людина навпроти дійде висновку: «В тебе непохитна легенда, друже, одначе це все-таки легенда. Отже, йди бреши іншим». Тому гру слід вести в двох планах — переконливості фактів і переконливості психології. Іншими словами, ні на мить не виходити з ролі вдавано безневинної і щирої людини, якою ти не є, але мусиш удавати. В одних випадках слід уникати надмірних затягувань, в інших — зайвого поспіху. Є запитання, на які треба відповідати негайно, а є й такі, що їх слід обмірковувати, перш ніж висловиш давно готову відповідь. І все це повинно йти спонтанно, природно, з усією належною палітрою поглядів, виразів обличчя й рухів. Точно, як на сцені, тільки з невеликою відмінністю. Бо навряд чи є така сцена, де акторові стинали голову за кожне зайве слово чи фальшивий жест.

— Ваш інтерес до мого минулого починає мене бентежити, — зауважив я з посмішкою. — Сподіваюсь, ніхто з моїх конкурентів не звів на мене наклепу…

— О, будьте спокійні, — й собі посміхнувсь Уорнер. — Ми не діти, щоб довірятися наклепам. І взагалі запитання, що їх я задаю вам, цілком звичайні. Ми тут, у «Зодіаку», як одна велика родина. Цінуємо людей, дбаємо про них і тому вважаємо, що мусимо знати про них усе.

Він кинув на мене короткий, швидкий погляд, байдужий, але бентежний несподіваністю, й запитав:

— Коли ви закрили магазин у Лозанні?

— У травні минулого року. Відразу по смерті батька.

— Навіщо?

— Знаєте, це досить складна справа. Мій батько був дуже несміливий у торгівлі, працював, аби тільки не сидіти без діла, підприємство ледь животіло. Я просто не бачив смислу тримати його…

— Але смерть вашого батька була якраз щасливою нагодою — вибачте на слові — розширити справу.

— Сумніваюся. Я принаймні так не думаю. Магазини, знаєте, як люди. Колись набуту погану репутацію важко спростувати. Наша фірма протягом десятиріч вважалася крамничкою, що торгує посередніми товарами.

— Може, ви маєте рацію, — відступив Уорнер. — Отже, продали її в травні минулого року?

— Так.

— А стали власником «Хроносу» на початку липня цього року?

Киваю головою, напружено чекаючи наступного запитання.

— А що ви робили в період між цими двома подіями?

Це було запитання, якого я давно чекав. Магазин — як люди, але й легенди також. І найкраща з них не може бути безгрішною, як усевишній. І найкраща легенда має свої вразливі місця.

— Мандрував.

— Де саме?

Бувають запитання, на які зовсім природно відповісти — «не пам'ятаю». На жаль, це не таке.

— Майже весь час провів у Індії. Бомбей, Хайдарабад, Мадрас, Калькутта…

— В Індії? Чому так далеко?

— Саме через те, що далеко. Я говорив уже вам, всупереч своїм синівським почуттям, що мій старий був посереднім торговцем. А до того ж і деспотичним батьком. Не поділяв ані моїх торговельно-комерційних поглядів, ані особистих поривань. На всі мої прагнення мандрувати — я завжди мріяв мандрувати — він незмінно відповідав: «Люди сидять на місці. Мандрують товари». — Я замовк на мить, немов знову почув голос покійного батька. Потім додав поблажливо: — Чого ви хочете, — людина старої школи. Скорбота скорботою, але коли я зостався сам, я відчув себе наче учень, одпущений на канікули.

— І ви рушили до Індії. Розумію. Ви згадали навіть деякі міста. Будь ласка, докладніше про це, готелі і таке інше…

І я почав докладно, з назвами всіх отих місць, яких ніколи й у вічі не бачив, хіба на фотографіях, але чиї основні дані завчив напам'ять.

Адам Уорнер весь час уважно слухав мене, однак жодного разу нічого не занотував, хоча тримав перо і мав перед собою папір. Записував, певно, магнітофон.

Минули години, поки директор персоналу нарешті вирішив дати мені перепочинок. Кажу перепочинок, бо всі факти, напевно, перевірять і після перевірки мені піднесуть нову порцію запитань. У цій справі не існує ста способів дії: попередні перевірки, потім вичерпний допит, тоді нові дослідження вразливих пунктів, а після того додатковий допит, аж поки тебе не вительбушать