Читати книгу - "Роман про добру людину"

незрозумілий додатковий потаємний сенс, якого він сам собі не спромігся б пояснити, бож Кадило не походив із надто побожної родини (правда, тоді в їхній місцевості Бог ще існував, це тільки згодом лишилася сама нечиста сила), та й Тадзьове (особливо під час повені) надмірне захоплення Біблією й канонізованими (до неканонізованих Тадзьо ставився з ворожим недовір'ям) обрядами, в яких Панасів приятель вбачав не лише відродження людини з безпросвітного мороку, а й передумову державної самостійности (це здебільша припадало на зоряні ночі без місяця), на Кадила не діяло.

Не виключене, просто весілля випадково, як і все на людському шляху, пов'язалося з іншими пережиттями, до яких не знати звідки (ймовірно, звичайна туга за справжнім святом, за чимось вищим, надхненним і незаляканим, без якого чоловік задихається), долучився жаль, що Кадило ніколи не спромігся на власне весілля, цим ніби відмовившися від кругосвітньої подорожі, призначеної тільки для нього, на яку він чекав, аби досягти в собі ледь відчутного нетутешнього берега, що його краєчком звісило Панасові в душу провидіння (вони з жінкою бодай розписалися в загсі, а скільки жило, взагалі ніде не розписуючися, як нетямуща худоба, проголосивши помийницю за єдине мірило людських вартостей?), він навіть потайки домовився зі стареньким отцем Порфиром із роду Нечіпайлів, якимось їхнім далеким родичем бічної лінії, що той обвінчає їх по-справжньому, проте в останню секунду (не інакше, як з навіяння лукавого, який ще до малярії й поранення в голову пробував сікатися до Кадила) таки побоявся, ану ж його побачать і пришиють зв'язки з буржуазною контрреволюцією? Та й справді, куди там до церковного вінчання, навіть потайки, навіть лише при двох свідках, коли самовпевнені кислоокі молодики з незмінної тічки мороку, що їх так щедро плодить безправ'я усіх віків і народів, не утруднюючи себе зайвим знанням української мови, наїжджали агітувати дядьків, що Бога нема, церкви одна за одною, особливо старі, з яких віяло духом незросійщених традицій і вольностей, висаджували в повітря, хапали людей, розстрілювали й засилали, а потім і взагалі виморили Україну голодом, бож назадницька нація, яка на власній землі сміла існувати лише, як меншевартісний, запльований і спотворений додаток до матінки Росії, ніяк не приймала кривавого ощасливлювання, насаджуваного вибраними вдосконалювачами людства, — але того, що він, Кадило, не вінчався в церкві, як усі його діди й прадіди, завжди бракувало йому такою мірою (хоч він не належав ні до святенників, ні до релігійних нетерпимців і, за скрушним визначенням свого приятеля, дотримувався досить єретичних поглядів на Біблію, — а тим часом в Кадиловій місцевості не тільки він, а й кожен, не на багато інакше уявляв собі світ, не дарма ж їхній закуток вважали колискою характерників, — шокуючи цим начитаного на святому Письмі Тадзя, який остаточно засумнівався в Панасовій правовірності, коли той йому випадково проговорився, як колись ще парубком з намови Тимошенкового Харка, їхнього сусіда, Кадило, аби довести, що він не боягуз, попхався до Корнієвої балки нарубати з заклятого явора дров, та мало не зрубав самого дерева життя. Добре, що він тоді своєчасно отямився й збагнув, що то за дерево і що то сам диявол у подобі Харка натинався Кадиловими руками занапастити рід людський, бо щойно Панас хвицьнув сокирою деревину, як із стовбура бризнула важка людська кров, заливши шаленцеві сорочку й ногавиці, але Кадило, — хоч, звісно, не виключене: саме через ту кров, що завдяки Панасовому безголов'ю пролилася з життєдайного дерева, і пішла мести землею смертоносна хуртовина й усі лиха, які й тривають донині, — власним тілом зачопував на дереві рану, розпанахавши лезом груди, аби віддати яворові власні соки взаміну за пролиті, аж Кирила на ранок хлопці-пастухи знайшли непритомним і закривавленим, вирішивши, що Панаса, як небажаного свідка, почастували ручною гранатою застукані зненацька зачучвірені молодики, що почали з'являтися в їхніх краях, палячи панські маєтки, а Кадило, вичунявши, не рвався уточнювати дійсного стану речей, аби язиком не накликати додаткового нещастя, однак дерево життя, скріплене Панасовою кров'ю, загоїлося, ніде не виднілося й подряпини, адже він то згодом сам перевірив, ще заки назавжди залишив батьківську домівку, а як Кадило вже після революції, — напевно її не було б, якби він тоді не підняв сокири на те, чого й пальцем не вільно торкатися, — завітав до рідних місць, уся Корнієва балка з явором щезла, може й справді, як ходили поголоски, перелетівши разом із спасенним деревом до безпечніших сторін, — зізнання, після якого Тадзьо, — оскільки того вечора стояла повня, відповідно загострюючи думки й висновки на біблійний лад, — відверто звинуватив Панаса в поганстві, що той так само рішуче заперечив, покликавшися на довгу ланку своїх прадідів, які завжди боронили християнську віру, гинучи за неї на палях, кострищах, у в'язницях, а з такого спадку нехай і зовсім незначна дещиця, — на більше, він, грішний чоловік, і не заслуговує, — мусіла перепасти і йому, Кадилові), — аж згодом, коли в Панаса підросла купа дітей, і всі вони, замість Сибіру, крім старших двох, випадково опинилися в Міттенвальдському таборі, він запропонував жінці взяти церковний шлюб і нарешті відсвяткувати, як годиться, весілля, якого їм не пощастило справити, побравшися, та жінка чи не вперше в житті порядно його висварила, висловивши припущення, чи він, бува, під впливом Тадзя остаточно з глузду не з'їхав, і заявила, мовляв, якщо йому завелися жуки в голові, нехай чинить, що знає, проте з неї на старощах ніхто не зробить посміховиська! Як це виглядатиме, коли вона з цілим виводком дітей (старші вже до дівчат залицяються!) ставатиме до вінця! Невже вона на своєму віку не досить зазнала наруги й поневірянь? — слова, які по живому різонули Панаса, викликавши черговий напад страдницьких видінь, тобто видіння являлися ніби і в гарній, радісній подобі, але чомусь від них Кадило нестерпно страждав, — бож він не спромігся розтлумачити людині, з якою бік при боці прожив більшу половину життя, що для нього означає весілля. Нехай це смішне, віджиле й незвичне, хіба він винен, що інколи таке самозрозуміле й конечне — чомусь зневажливе й незвичне? Однак незвичне, смішне чи ні, хіба то суттєве, коли це заторкувало найпотаємніші глибини його єства? А як його часом пекло висловити це на повний голос! От якби занурити руку в душу, витягши того пругкого, всепоглинального світла, яке не давало спокою: ось, маєш! — а воно щоб саме вже уклалося в зрозумілі слова, яких Кадилові так дошкульно бракувало, хоч він ледве усвідомлював, що саме він волів би висловити.

Та й потім, навіть якби йому поталанило колись