Читати книгу - "Роман про добру людину"

силою волі чи з ласки провидіння видобути зі свого єства належні слова, то чи він і тоді порозумівся б із жінкою? Адже жінка чомусь не сприймала нічого так, як він то думав, властиво навіть не думав, а прочував, як по всьому тілі, голові, грудях ходять струми потужного, тільки ще зовсім неокресленого, йому самому складного й незбагненного, мислення, яке Панас силкувався втиснути в відомі поняття й звороти, що їх жінка, хоч ти умри, майже не сприймала, навіть коли уважно його вислухувала. Не виключене, що то не зовсім і її вина, просто життя завдяки щоденним дрібним турботам, якими Кадило засадничо себе не обтяжував, защикнуло їй доступ до тих світлоносних джерел, які, ще не осмислені, пливли в ньому, з віком дедалі владніше нагадуючи про себе й змушуючи Кадила шукати тямущого співбесідника.

Звісно, Кадило не ремствував на жінку. Властиво, він не мав і права нарікати на неї. Якби спокійно розміркувати, поминувши дрібниці буденщини, вони, на відміну від численних інших родин, жили в злагоді, хоч і надто часто народжувалися діти, що поглинали жінчину увагу, майже не лишаючи місця на Панаса, — непередбаченість, яка його ще по третій дитині сердила, боліла й ображала, а потім він призвичаївся, вирішивши: переробити життя він однак не годен, імовірно, так воно вже повелося на світі, що людині важко або й взагалі неможливо зрозуміти іншу. Адже навіть із Тадзьом, який, здавалося, так добре його розумів, Кадило не завжди знаходив спільну мову. А якби він натякнув на своє весілля! Таж навіть Тадзьо, у цьому випадку притьмом забувши про Біблію і своє замилування обрядами, запідозрив би, чи не бракує Панасові клепки в голові, а тим часом це становило те найкраще, а, може, навіть і наймудріше в Кадилові, що, не виключене, цілком випадково ототожнилося з власним весіллям, про яке він мріятиме, святкуючи Миронів шлюб.

Шкода тільки, що Мирон так поспішив. Весілля, як і смерть, ніколи не вільно збувати в поспіху. І пощо хлопцеві забаглося вінчатися саме завтра, коли на цей день ще місяць тому заповіли чистку всього табору від блощиць, і вже сьогодні дехто з ретельників заздалегідь витягав надвір шафи, ослони, скрині, дерев'яні валізи, стільці й старе дрантя, а Онуфрій Рубан навіть урочисто виніс годинника-маяка для дальнього плавання, заради якого він раз на тиждень (решту днів, з огляду на невсипущу діяльність, він провадив під вартою) розбирав дах другого барака, випробовуючи дійовість свого досить громіздкого винаходу?

А втім, загальна чистка від блощиць чи ні, весілля — це таки весілля, хоч подібного Кадило й не уявляв, спішачи вранці до церкви після майже безсонної ночі, видовженої страдницькими візіями, повз гори нар, стільців, дощок, бо звідусіль мешканці, галасливо вируючи, випліскували з бараків манатки, складаючи в стоси або й просто валячи на купу невизначені сірі посілості (збоку на тумбочках серед клоччя й мотлоху Кадило зауважив кілька блакитних глобусів, біля яких Катерина Олександрівна Падалка, одразу ж з двома групами першогімназійників провадила навчання, не переймаючися урухомленим довкіллям, навіть коли таборовий вівчур, вивільнившися з-під опіки маленької Оленки й Юрчика, просто з-під могутньої правиці Катерини Олександрівни, гадаючи простим собачим розумом, що з ним граються, коли то в один, то в другий бік крутять блакитну кулю, викусив Тихий океан і довго ганяв табором, мотлошачи рештки гемісфери), — а на майдані, просто під небом, склавши з цеглин щільні ряди імпровізованих печей (так на цеглинах біля розваленої ґуральні Кадило варив ще дома куліш, випасуючи коней) гріли в казанах, відрах, бляшанках з-під Дмитрикової шинки окріп, і розхрістані постаті, на ходу то відмолоджуючися, то старіючи (може, зрештою, то бігли щоразу інші) сновигали без упину з парними цебрами, а біля першого барака Лесик Бережанський так старався догодити старій Романисі, у якої три дочки були вже майже на виданні, що біля Скабиних пожитків вирували стовпи пари, застеляючи половину табору разом із підтиканими бабами, що шатирили дошки, поливаючи їх із чайників із крученими, як ніжки роялю, організованого Дмитриком для академічних імпрез, шийками (нововведення зизавого Ростика, який відкрив спорідненість рояля з чайником, безкоштовно реформуючи, — виключно з міркувань духовного вдосконалення фізичного вмісту, — інколи проти волі власників, кожний носик посудини варити воду, вистачало чайникові потрапити в поле його винахідницького зору), від чого здавалося, ніби намітка Орисі, видовжена навколишніми багатоярусними випарами, майорить аж під Карвендель, а сам Мирон, мізинцем підтримуючи наречену, теж повільно пливе в повітрі, звинно обминаючи молочні стовпи й цибулисті хмари, а за ним святково виряджені дружки і весь Дмитриків почет (у Берізка чомусь теліпалися шнурки на американських високих патинках, — він вирядився в них на догоду великому Федорові, який потребував його черевиків, — ззаду з-під піджака висіла майже до колін бурякового кольору підшивка, що однак не псувало загального вигляду) переплигують через нари (Кадилові ще довго пригадувалося, як усе товариство застигло в повітрі, ніби бажаючи лишитися там назавжди), розгонистим підскоком долають Рубанів годинник-маяк, поміст, на якому, перейнявшися додатковою чисткою, таборові пані, полискуючи блешнями на голові, поливають окропом стільці, вішаки й столи, що час від часу розсотуються в озіях пари, крізь яку Кадило, саме тоді, як Дмитриків почет повис над Рубановим маяком-годинником, замість Миронової Орисі, зауважив збентежено усміхнену власну жінку, точнісінько, як вона виглядала, коли вони ще не побралися, і якою вона назавжди затужавіла в одному з закамарків пам'яті, не з'єднуючися з теперішньою подобою дружини, обтяженою дітьми, турботами й гаруванням; і найдивніше, що та первісна подоба його жінки не зливалася з виснаженою й постарілою Кадилихою, а вела самостійне існування, йдучи щаслива, молода й напрочуд вродлива, далеко вродливіша від Миронової Орисі, і вітер молочною парою надимав їй намітку, і тому що її намітка манячила над усім табором, розсипаючи яблуневий цвіт на баняки з окропом і дошки з блощицями. Кадило нарешті роздивився: і дружина, і священик, і гості, і малеча з китицями стокроток, маків та волошок, ба навіть Берізко, який щойно мигтів відірваною буряковою підшивкою в темному сурдуті чи не з Теплушиної костюмерні і в недошнурованих американських солдатських патинках, — у світлому одязі, ясних парусинових виступцях, і в усіх такий святковий надхненний вираз обличчя, що Кадилові одразу щезли останні сумніви: те, що навколо чистять і валує пара з дощок, із яких виводять блощиці, те, що навколо сновигають жінки й чоловіки, вергаючи перед собою хатнє начиння, — це не чергова таборова чистка, а всесвітнє внутрішнє очищення, і тому всі в білому, оскільки весілля, яке він, Кадило, бачить, це не весілля, а найсправжнісіньке вселенське