Читати книгу - "Роман про добру людину"

любови до ближнього серед вовчої зграї в людських парсунах покладе душу й тіло за іншого, — ну й Кадилові нема з ким і словом перекинутися, і тому нехай Терещенко й Дмитрик не відсилають його, Панаса, ні до Федя, ні до братів Заславських, ні до Пістряка, адже заки він тут просторікує, всі вони напевне вже помандрували до Ґудзія, до якого Теплуха з акторською братією ще вранці напрошувався на борщ і на голубці, а Кадилові справді, як ніколи, залежить на присутності Терещенка й Дмитрика (нехай вони не ображаються, тільки з ними якось найпростіше, і Кадило, і сам не тямлячи, чому, не сормиться зраджувати їм речі, про які навіть Тадзьові вагався б довіритися), хоч, звісно, якщо вони обидва аж так відмовляються, то він уже, — Бог їм суддя, сьогодні всі проти нього, Кадила, наче змовилися! — вдоволиться, як вони погуторять бодай до порога першого барака, не заходячи до його багаточисельної родини, на яку він згубив і рахунок, бо не встигало підрости одне, як народжувалося друге, аж не тільки. мешканці, а й таборова адміністрація звикли: хоч о якій годині дня (на ніч Кадилиха утопкувала всіх до ліжка) пройтися табором, з кожного закамарку, рівчака, смітників, з-за колод, з-під дощок за прибудовою біля кухні, з-за колонки з водою, з черги за приділом, з підвалів і бур'янів (Кадиленят вистачало на кожну шпарку) виглядають усміхнені, круглоголові засмаглі Кадилові нащадки, наявність яких ані трохи не заважала Панасові зберігати звички старого кавалера ймовірно ще й тому, що Кадилиха зранку до смерку (Панас ладен був їй і допомогти, лише якось воно непомітно для обох так укладалося, що Кадилиха, заки чоловік встиг поворухнутися, все сама полагоджувала), виховувала, обпирала, обпрасовувала, обмивала, витирала носи, обварювала, опікувалася й муштрувала (правда, досить помірковано, бо муштра не стільки за браком додаткових рук, скільки з надміру великого жалісливого серця, обмежувалася переважно не ляпасами, а благаннями, навіть коли хтось із нащадків ненароком, — Кадиленята ніколи не чинили шкоди зі злого розмислу, — розколошкував шибку чи вже гуртом, виключно з естетичних міркувань, які закодованими крейдяними візерунками позначалися на дверях і стінах бараків, заходжувалися викопувати таборовий ліхтар, ухваливши, — як і належало майбутнім плянувальникам місячних кабін і ракет, кібернетикам, ботанікам, відкривачам нових галактик, музикам, містикам, всесвітнім мандрівникам і мореплавцям, — перенести його ближче до соняшника баби Грицихи, щоб він там ліпше виглядав, а головне, не приваблював нечистого, якого під час нападів хвороби згадував старий Кадило, — чи, захопившися електрикою, кидалися вдосконалювати проводи, аж у таборі гасло освітлення й доводилося викликати досвідчених майстрів закутої в лямпочки й дроти первозданної стихії, й ставити нові ізолятори, за які на вічно позичувані кошти розплачувалася Кадилиха), ну й насамперед втихомирювала невичерпною добротою й терпінням усю свою окату галайстру, що, успадкувавши з колиски нахил до суспільного життя, завжди приводила до хати юрми товаришів (Кадиленят, і старших, і середніх, і ще смаркатих, наймолодших, любили не тільки їхні ровесники, а й дорослі, попри інколи занадто далекосяжну винахідливість, притаманну зеленому вікові), і барак лускався від гамору, тупоту й вереску, від якого Панас Кадило марно пробував вряди-годи усамітнитися то в Біблію (якщо Тадзьо траплявся на похваті, оскільки без Тадзя святе Письмо перетворювалося на похмуре й мстиве чорнокнижжя, повне нетерпимости, анатем, крови й погроз, без яких і так безвихідь смоктала душу), то в принагідну неглибоку чарчину, щоб бодай не заважати на власному господарстві, серед якого й справді ніяк було й кроку ступити, бо Кадилові нащадки разом із голомозими приятелями зносили з навколишнього терену до кімнати приблудних кошенят, вицвілих з обірваними вухами котів, плисок, мишей, вужів, горобчиків, жаб, ящірок, і навіть одного пообіддя принесли рій бджіл, що показав Терещенкові вхід до підземелля Мінотавра у тісному проміжку між сміттярками одразу за таборовою кухнею, і все це додатково окошувалося на Кадилисі, яка хоч і сварилася, однак ніколи не мала серця викинути за поріг живий непотріб чи відмовити в притулкові й ретельній опіці найшолудивішому створінню (в Кадиловому приміщенні стояло з десяток мисочок із піском, змінюваним три рази на день, водою, саморобні — плетені з алюмінієвої стружки, — побічна продукція з Дмитрикових бляшанок з-під шинки, — клітки з харчем для птаства й гризунів, банячки й прозорі слоїки від приділу, повні коників, мокриць, жуків, хоч перед вели зачухані кошенята), що їх діти невтомно вишукували в підвалах, на горищах, серед бур'янів і куп старого мотлоху, який раз на місяць палили за бараками на пустирі, котячій пристані, перетворюючи домівку на сновигальний базар, де Панас не чув власного слова, а Кадилиха стуляла вуста й припиняла трудити легені, лише коли закінчувала вкладати свій непогамовний виводок, і, нагодувавши чоловіка (бож і йому належалася частка уваги, без якої людина хиріє, або в рідких випадках коли вже дійсно валилася з ніг, як тепер, сказавши, де стоїть загорнена в коц тепла потрава, щоб Панас підкріпився, як зголодніє (часом, переважно перед хворобою, його опадав невситимий голод, аж Кадило сам дивувався, де щезає вся та їжа в його довгому жилавому тілі, уподібнюючи звичайнісінький людський шлунок до сімох біблійних худих корів), нарешті вмощувалася на верхніх нарах відпочити від трудного дня, спочатку вдаючи (а за хвильку й дійсно поринувши в сон), ніби не чує, як настирливо ділиться з нею Панас враженнями, наскільки незрівняно гарно на Теплушиній сцені (нехай там що про Теплуху базікають, він, Кадило, його завжди боронитиме, адже всі вистави, аби й що на кону діялося, вже самою кольоровою руханкою тішили серце) видавали Наталку заміж, а це далеко не все, найголовніше має відбутися завтра вранці (так бодай він, Кадило, зрозумів), бо Мирон, ні сіло, ні впало, стає з Орисею до шлюбу, а на вечір, — так само з ясного неба, — Дмитрик запрошує весь табір на прощальну вечерю, хоч саме цього останнього Кадило не второпав і хотів ще згодом запитати, що скоїлося і чому все збіглося нараз, та забув, оскільки Дмитрик із Терещенком поспішали, і, тільки як вони перетворилися на чотириноге цибате оболоко, що зникло за третім бараком, Кадило похопився й пригадав: адже саме про Мирона й про запросини на прощальну вечерю Дмитрик ніби щось і тлумачив йому в перебігу Теплушиної вистави, тільки що саме, клята пам'ять, попри щире Кадилове зусилля розворушити її, не зраджувала жодною шпаркою, бо Дмитрикові зауваги припали на ту мить, як на кону павиним віялом, розбризкуючи окаті самоцвіти, розгорталося Наталчине весілля, нескінченне свято добра й злагоди, яке Панасові остаточно запаморочило голову, тому що весілля мало для нього