Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.

— То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси, і таке гірке тіло земля не годна пролигнути… Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох…

— Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якось не доцєгнуло. Він, аби не кричіти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричіти… Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я лєгла в болото коло него, так си належало.

Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.

— То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніть на гвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніть всіма дорогами по грудді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна… Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.

Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.

— А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що десь був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братніх товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостилиси. То якісь такі люди, що револьверами грають до данцу, що в кожді кишені мають бомби, що якісь блискучі ножі ховають помежи ребра, — таких ніхто не видів. Кажуть, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститися на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні… Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а половина села розсипалиси на сажу.

Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку, і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук, і вона ожила.

— Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє. Це бог добре вчинив, що сумлінє не говорить голосно. Най си сховають товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорить, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумліня. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мені взєли, це лиш бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово, то проклін, який задушить всьо, що на землі жиє…

— Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а насподі в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Десь з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержить на собі, що-м від того повмирали… Тепер давай свічку, я вже не ожию.

1932 р.

Марія

Марія сиділа на приспі й шептала.

— Бодай дівки ніколи на світ не родилися; як суки, валяютьси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на світ Божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.

Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть уже свіжі козаки.

Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата — гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.

Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.

Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи[84].

За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу, і кров біжить із них і малює червоні квіти.

Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки[85]; чим була грубша, тим більше робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока — то мала такого, що могла дітей не плекати, а