Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

тою умовою, коли мої родичі дадуть на те свій дозвіл. Тою відповіддю він мене відразу вбив. Я писала тайки до нього. Уявляла собі лише, як то буде, коли буду грати, які ролі буду грати, але щодо умов і інших сторін тієї справи, то я не думала. Я злякалася. Мій батько був строгий, «старої дати» щодо «моралі», а мати — ах, боже… подумавши лише про  в и р а з  їх лиць, — мені всього відхотілося. І книжек, і грошей, і грання цеї або тої ролі, і всього. Я всунула мовчки лист до кишені — і навіть не відписувала більше»[787].

Страх перед батьком не дозволяє Кобилянській зреалізувати ерогенну позицію, тому формує бажання обійти моральне батьківство завдяки заміжжю, у неї з’являється нав’язлива думка вийти заміж за старого чоловіка. Виразний батьківський комплекс відображає пошуки адекватного чоловіка-батька. «Одного разу, — пригадує в автобіографії Кобилянська, — коли мій брат Юліан звернув на ферії в гори до Кимполунга… оповідав він багато про професора університету, філолога Вробля… а між іншим і те, що він нежонатий, і що десь говорив, що коли б найшов чесну дівчину чи жінку — без великих вимог, він би вженився. Оповідав докладно про дивацькі привички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючи, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялася з Окуневською з того, а другим боком чудувалася. Який то дивак мусив бути той професор! Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б для мене дуже добре вийти за нього заміж. В мене не було великих вимог, я б його доглядала, та за те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чим раз більше вподобувалася мені, я зживалася з нею чим раз то більше — не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратися якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала приглядатися уважніше старшим добродіям — і найшла, що це нічого такого страшного мати старого чоловіка»[788]. У свої дев’ятнадцять Кобилянська таки напише лист професору, але знову моральний страх не дозволить їй здійснити свою мрію: думка, що «професор, одержавши таке письмо, зробить «відвічальним» за його зміст мого брата Юліана, вийде скандал, і той не зможе кінчати свої студії»[789], активізує знову жертовну поведінку. Очевидно, що якби Кобилянська замала такого старого професора, що виконував роль, як Маркович біля Марка Вовчка, то все одно не могла би стати, як вона, «Моцартом любовних історій XIX ст.», оскільки бути стриманою тут означало бути вищою людиною, царівною, поважною письменницею. Проте у своїй душі О. Кобилянська, як і Марко Вовчок, залишилася глибоко ображена на українських чоловіків, про що свідчить її зізнання в автобіографії, написаній у листі до професора С. Смаль-Стоцького у 1922 р.: «Ніобу» я написала з причини, коли полюбила одного «чужинця». Скажу Вам щиру правду, дорогий пане доктор, що не «наш» навчив мене, що це таке правдива, щира, чиста, свята любов, — а чужий, німець. За границею пізнала я його»[790]. Чужий тут, як ніхто, є власне своїм. Таким своїм для О. Кобилянської був спочатку Ф. Ніцше, в якого вона не розгледіла меланхолійного психозу й навчилася зневаги і гордині. Як психологічна німкеня (оскільки національність матері психологічно визначає національний характер) Кобилянська була також чужою в українському романтичному театрі еросу, про що свідчить її платонічна любов до О. Маковея.

Закономірно, що у своїй творчості О. Кобилянська звернулася до характерної для вікторіанських поетів літературної умовності, прихована психосемантика якої цілком інша, ніж в Лесі Українки. Символічні образи жінок, які панували в літературі вікторіанської доби, як відомо, виражалися через квіткову образність — Лілеї і Троянди. Лілеї — це присилувані до безрадісного життя, безнадійного страждання створіння, приречені на незайманість, що є їх прокляттям і смертю; Троянди — їх чуттєві протилежності, втілюють активну, агресивну сексуальність. Тобто Лілеї виражали пригнічену сексуальність моральної вікторіанської жінки, Троянди — звільнену сексуальність. Бути Лілеєю означало бути приреченою на еротичну смерть, бути Трояндою означало нести смертоносну загрозу чоловіку (стати фатальною жінкою). Аналізуючи чоловічий погляд на сексуальність і стать поетів вікторіанської доби з допомогою цих квіткових символів, К. Мілет виокремила такі їх модифікації: «Тенісон дотримувався пристойності, тавруючи розпусну Троянду за її нечестя й завжди голосно заступаючись за Лілею; Росеті зберігав подобу пристойності, чіпляючись за уявлення, дарма що секуляризоване, про Пресвяту Діву, Беатріче або якусь іншу Лілею. Свінберг усякчас, і то гучно, обстоював саме зло. Поклоняючись Долорес, «Богородиці страждань», він благає цю поганську принцесу «простити нам наші чесноти»[791].

Леся Українка, виразивши архетипне українське ставлення до сексуальності через символ Блакитної Троянди, істерично шукала розв’язання конфлікту між сексуальністю і любов’ю. «Кохання в мене в серці, наче кров у чаші таємній святого Грааля»[792], — пояснює себе українська Долорес, апелюючи до містичної крові Христа. Образ Білої Троянди, до якого звертається у ранній символізації О. Кобилянська, парадоксально поєднав Лілею і Троянду, а зречення сексуальності носило тут ніцшівський пафос аристократизму, що пов’язаний зі зневагою та ненавистю.

Попри богемну дружбу з Лесею Українкою, Кобилянська не була споріднена з нею у психології творчості: «З Лесею Українкою ми дуже гарно держалися; однак вона не була тією, що особисто впливала на мене»[793]. Це був зовнішній національно-ідейний вплив Лесі Українки: «Щоправда при ній я заглянула глибше в акції розвою українізму, цебто націоналізму, і пізнала більше українського світу й поглядів. Вона ж багато оповідала, була образована, і я їй дуже вірила»[794]. Однак так само, як у психологічній еволюції творчості Леся Українка розв’язує істеричний український конфлікт, пов’язаний з материнським деструктивним переслідуванням, варто аналізувати розв’язання німецького меланхолійного конфлікту у творчості О. Кобилянської, пов’язаного з подібним переслідуванням деструктивного інстинкту, яке, відсилаючи до іншої материнської культури, робить спроби підключитися до німецького батьківського коду, що формуватиме в психоісторії української літератури особливу новоромантичну образність. Загалом позиція О. Кобилянської (її «німецький» погляд на «українське») сигналізує з позиції чужорідного іншого про потребу потужного авторитетного батьківства в українському світі (в образі мислителів, філософів, аналітиків), відсутність яких розмножує несвідоме братовбивство, синівську неавторитетність, меланхолійний фемінізм. Як проникливий психолог О. Кобилянська розуміла значущість батьківської фігури, про що свідчать її зрілі щоденникові записи і художні твори того періоду. Проте саме її порубіжна творчість з неусвідомленою пристрастю до вбивства батька вплинула на меланхолійний дискурс «безсилої» молодої синівської генерації. Психологічне безсилля втілював брак оригінального українського світогляду,