Читати книгу - "Армагед-дом"

Чутки ходили найпохмуріші, за п’ять років багато хто повірив, що ні філармонія, ні театри, ні галереї, ні зоопарк, ні пасажирське судноплавство не відновляться взагалі. Так, кажуть, починається згасання цивілізації — великий апокаліпсис, після якого суспільство не встигає цілком отямитись. Проте — здається, минулось. Цього разу — минулось.

Відкриття сезону обернулося святом відродження.

На круглій площі перед будівлею з колонами варилось феєричне дійство. Юрба витріщалась на ряджених у старовинних костюмах із перуками, поглинала лимонад і тістечка, купувала повітряні кульки; на плечах у половини перехожих сиділи діти від трьох до пяти років. То був наче другий ярус свята, з окремими інтересами, своїм колом спілкування і своєрідною мовою.

Нечисленні власники квитків гордовито обходили натовп і потроху просочувались усередину. Концерт почався з півгодинним запізненням; Лідка сиділа на балконі, збоку, ледь не над головами оркестрантів. Перша частина змусила її нудьгувати, вивчати звички диригента і роздивлятися глядачів. Зате друга частина несподівано захопила її, і, виходячи з зали, вона відчувала щось на зразок легкої ейфорії.

Вона взяла свій плащ у гардеробі. Обійшла довкола будівлі, постояла біля службового входу; святкове дійство на площі йшло своїм ходом, хіба що дітей майже не було. Уже по дев’ятій.

Вона дочекалась, поки годинник на вежі покаже дев’яту тридцять, і ввійшла в скляні двері службового входу.

…Цей худорлявий дідусь належав до старшої групи свого покоління, отже, йому було вже шістдесят п’ять. Охайно зачесане сиве волосся, здається, навіть вкрите лаком. Концертний костюм. Сумні очі, що, мабуть, все розуміють.

— Тобто в принципі ви згодні консультувати нас, Ігоре Вікторовичу?

Дідусь звів брови:

— У принципі — так… Свого часу ми дуже дружили з Костиною мамою… Я, правда, не зовсім розумію, до чого тут Костя Воронов. Він наче закінчив політех?

— Ми формуємо групу фахівців, — пояснила Лідка терпляче. — Костя — математик, і, оскільки ми маємо справу зі складними мультифакторними системами…

— Так, — сказав дідусь. — Зрозуміло. Костя — математик, я — музикант… Але, люба Лідіє Анатолівно, мені не дуже… мене трохи… ваш підхід до справи. Що таке «музичні здібності»? Як ви думаєте їх вимірювати?

— Але ж ви не приймаєте до консерваторії абикого, — сказала Лідка і здивовано відзначила докір у власному голосі. — Є ж якісь критерії, чи не так?

— Є, — дідусь кивнув. — Але вступати до консерваторії приходять підготовані абітурієнти. Про яких точно відомо, що певні дані в них, так би мовити, присутні… А якщо ви почнете вимірювати здібності до музики у будівельників, скажімо, чи водіїв, чи військових… у людей, що ні разу в житті не бачили нотного запису… Критерії?

— Невже немає? — спитала Лідка недовірливо. — Слух, ритм, музична пам’ять…

Дідусь зітхнув:

— Я, Лідонько, бачив абітурієнтів з абсолютним слухом і відчуттям ритму… геть позбавлених того, що називається музикальністю. Що, як ви правильно відзначили, закладено на генетичному рівні й передається у спадок. Отож…

— Не може бути, — трохи забувшись, вимовила Лідка.

Дідусь знову зітхнув:

— Лідіє Анатолівно… У вас цікавий проект… Я спробую допомогти вам чим зможу. Але — це не так просто, я хотів би, щоб ви розуміли…

Лідка мовчала.

Саме сьогодні вона з піною на губах доводила членам міжнародної комісії, що поняття «здібності до музики» добре піддається точному математичному аналізу.

Зима минула як один день — правда, день важкий, довгий і одноманітний. Зима самовільно захопила майже весь березень — зате в кінці квітня прийшло літо, раптове, як вибух.

— Лідіє Анатолівно!

Вона озирнулась.

Від облізлої стіни Академії відділився незнайомий Лідці чоловік. Молодий на виду, в світлому плащі до п’ят; ступив уперед, очевидно збираючись завести розмову, та затримався, бо тротуаром прямувала, галасуючи, колона діток із дитячого садка, і попереду крокувала пишногруда вихователька з червоним прапорцем у руках.

Незнайомця відрізали від Лідки — ніби між ними пролягла раптом залізнична магістраль, по якій проходив потяг. Потяг рухався навмисне повільно — тупаючи черевиками по оновленому асфальту, сміючись, горлаючи, розмахуючи руками. А по той бік колії метушився, намагаючись привернути до себе Лідчину увагу, незнайомець у світлому плащі.

Лідка зупинилась.

Колона нарешті кінчилась; останнім вагоном поїзда, що віддалявся, пропливла друга вихователька, теж із прапорцем та значно менш пишна.

— Лідіє Анатолівно, я навмисне чекав. Мені порекомендував звернутися до вас Сисоєв Олег Володимирович…

Лідка напружила пам’ять, та жодного Олега Володимировича не знайшла. У всякому разі, серед оперативних спогадів.

— …Академік Сисоєв, він давній друг мого батька… він вважає вас зіркою, що сходить на обрії світової науки. Відтоді, як ви доповіли про перші результати своєї роботи… роботи з вашого проекту. Нічого, що я втаємничений?

Лідка мовчала.

Жодного грифа секретності на її проект навісити не встигли. Чи то через те, що служби, покликані накопичувати державні таємниці, досі не отямились від ганебного розпаду ЦО. Чи то через те, що не всі ще вірили в серйозність Лідчиних розслідів. Чи то просто випадково. Тобто офіційного статусу «таємно» проект поки що не мав, та, знаєте, теревенити з друзями та знайомими про складну, суперечливу ледве розпочату роботу…

— Лідіє Анатолівно, я маю пояснити. Я не просто цікавий, я навіть не журналіст… Я письменник. Письменник-фантаст. Тобто тепер я працюю водієм на молокозаводі, але в минулому циклі в мене вийшло пять авторських книжок, плюс публікації в журналах, збірках, альманахах… Я маю кілька літературних нагород, зокрема одну міжнародну. За моїм сценарієм навіть хотіли знімати фільм… та відклали через апокаліпсис. Я член Спілки письменників… Ось, — він вийняв із кишені плаща й показав Лідці небесно-синеньку книжечку, на внутрішній поверхні якої виднілися печатка й сумовито-офіційна фотографія.

— Я перепрошую, — сказала Лідка стиха. — Але мені на роботу на сьому, а ще ж треба…

Незнайомець замахав руками:

— Я не затримаю вас, Лідіє Анатолівно. Великов моє прізвище. Віталій Великов. Я можу підвезти вас додому машиною…

Лідка, що вже була намірилась обійти письменника і продовжити свій шлях, сповільнила крок:

— Машина? У вас?

— Державна, — знітився Великов. — Зазвичай я не надто… зловживаю, але сьогодні замовлень не так багато… півгодини-година справі не завадять.

Лідка мовчала, розмірковуючи.

— Мої романи, можливо, вам траплялися в минулому циклі… «Шлях дальфіна», «Втрачений ключ», «Морські дияволи»…

— Не люба мені ця фантастика, — сказала Лідка замислено. — Гм… «Шлях дальфіна»?

— Я популяризатор, — письменник сором’язливо усміхнувся. — Я пишу саме наукову фантастику, ну, може, з легкою поволокою містики… але на науково-популярні теми. Дальфіни, Ворота… Чудеса й