Читати книгу - "Армагед-дом"

— Лідіє Анатолівно, — сказав якось Костя, і щось у його голосі змусило Лідку здригнутись.

— Що?

Костя усміхнувся. Упав у крісло, закинув ногу на ногу. Старі потерті брюки лисніли на колінах.

— Що, Костю?

— Перевірити треба одну річ, — Костя підніс до носа палець, явно збираючись подлубатися в носі. Отямився, опустив руку. — Треба перевірити всіх наших… усіх цих хлопців та дівчат на схильність до музики.

— Що?

— Ну, музичні здібності. Хто співав добре, хто в музшколі навчався, хто в самодіяльності брав участь… Наново опитати всіх знайомих, але налягати саме на цей пункт.

— Наново?! — спитала Лідка з жахом.

Костя молитовно склав руки:

— Треба, Лідіє Анатолівно!

Із прочиненої кватирки дув вогкий, зовсім уже осінній вітер.

«Гадані здібності до музики».

Вони, хто не пережив першого апокаліпсису, були білявими й чорнявими, відмінниками та трієчниками, високими й маленькими, розумними й дурними, добрягами, егоїстами, спортсменами, хуліганами, матусиними синками — такою самою мірою, як і їхні ровесники, що щасливо вижили й наплодили потомства.

Але чомусь «гадані здібності до музики» серед них, загиблих, мали всього два-три відсотки.

— Критерії, — сказала Лідка хрипко. — «Здібності»… розмито. Так, зажди, Костю, дай мені зметикувати.

Костя терпляче чекав. Лідка дивилася на паперову змію-роздруківку й не могла зосередитись; згадувалась Яна. Як вона співала, грюкочучи на кухні брудним посудом: «Ой у вишне-евому садо-очку…» Мама кривилась. Яна співала голосно й емоційно, от тільки слухати її було нестерпно; до музичної школи її свого часу не взяли, зате у звичайній загальноосвітній ставили четвірки зі співів. Із поваги до старанності та загальної успішності.

— Костю… як ти до цього прийшов?

Колишній сторож скромно усміхнувся.

Наступні півгодини він розповідав їй про свій метод, малював щось на аркуші паперу, перекладав предмети на столі. Лідка кліпала очима й сама собі здавалась нетямущою до непристойності двієчницею.

— Не розумію, — зізналася вона нарешті.

— Зрозумієте, — м’яко пообіцяв Костя.

Йому вже ввижалися переповнені академіками зали, передові статті центральних газет, премія, окрема квартира і мотоцикл. Чомусь саме мотоцикл був для Кості символом справджених надій. Стінка перед його робочим столом заклеєна була зображеннями мотоциклів, і маленька олов’яна моделька стояла просто на моніторі.

— Костю, — сказала Лідка обережно. — Це ще не результат. Це так, натяк… Примара, фата-моргана…

Костя мовчав і усміхався. Він був не з тих, хто вірить у найгірше.

— Лідіє Анатолівно, у вас не виникало сумнівів у репрезентативності вашої вибірки?

— Ми працюємо у важких умовах, — сказала Лідка з гідністю. — Однак проаналізовано майже дві тисячі випадків. Дві тисячі доль, понад сотню ознак за кожною «відсіяною» особою. Умовно кажучи, відсіяною. Ми розуміємо, що це лише початок, лише, так би мовити, заявка… але заявка більш ніж вагома. Упевнено можна сказати, що величезний відсоток юнаків і дівчат, що не пережили свого першого апокаліпсису, не мали музичних здібностей. Серед хористів, учасників самодіяльності, учнів музичних шкіл відсоток загиблих значно менший від середнього відсотка, і це статистично достовірний факт.

У залі запала тиша. Костя, що сидів у кутку, прибрав вигляду скромного, але задоволеного життям героя.

Керівництво академії — все, що від нього лишилось, — перезиралось, порипуючи старими партами. Саме партами; інших меблів не було. Академіки за чорними стільницями мали кумедний вигляд, Лідці пригадався час її вчителювання, вона мимоволі всміхнулась. «Закрили книжки. Розгорнули щоденники. Записали домашнє завдання…»

— Під це можна було б вибити гроші, — замислено припустив лисий і блідий, як гриб, старигань на другій парті ліворуч. — Виплатити людям зарплату, і премію добре б… Зробити ремонт… Відкрити аспірантуру…

— Це шаманство, — стомлено відгукнувся його сусід, чиє зморшкувате обличчя прикрашали обвислі, як водорості, вуса. — Це розвага для жовтої преси, а не предмет для серйозних наукових розслідів.

Лідка провела рукою по стосику товстих тек:

— Усі випадки задокументовано. Архівні посилання…

— В архівах немає відомостей про те, мав хтось музичні здібності чи ні, — роздратовано перебив її вусатий скептик. — Ви маєте точне визначення — що вважати такими здібностями? Ви маєте наукову методику, що дозволяє зафіксувати їх наявність чи відсутність? Тим більше коли мова йде про людей, що давно загинули?

— Це складне питання, — Лідка намагалася говорити якомога спокійніше. — Безумовно, потрібна буде й методика, і додаткові дослідження… І допомога фахівців…

— Музикальний слух може бути набутою, а зовсім не вродженою властивістю! — не слухаючи її, продовжував висловусий. — Ви ж припускаєте відбір, а отже, якісь генетично обумовлені ознаки?

Костя посумнішав у своєму кутку. З його обличчя потихеньку сповзало самовдоволення.

— Якщо зараз ми згадаємо наших родичів і знайомих, що не пережили свій перший апокаліпсис, — тихо сказала Лідка, — якщо ми їх згадаємо… У мене загинула сестра. Вона була гарною доброю дівчинкою, та музичних здібностей у неї явно не було. Зовсім.

Лідка замовкла. Академіки за партами замислились. Прийом був ризикований. Неправильний прийом, якщо вже чесно. По-перше, два десятки чиїхось знайомих або родичів ніяк не тягнуть на статистичну вибірку. По-друге, серед них запросто могли встрягнути два-три випадкові музиканти. По-третє — та підло це, удар під дих, адже кожен сам несе свою втрату, а використовувати гіркоту втрати як науковий доказ…

Костя потупив очі. Теж, мабуть, когось пригадав.

Лідка спіймала себе на тому, що не може відновити в пам’яті Янчиного обличчя. Обличчя Тимура — може, але для Лідки Тимур лишився сорокарічним чоловіком, тоді як сестра не дожила й до двадцяти. Час, коли Тимура і Яну розрізняли лише за наявністю-відсутністю кіски, відійшов у сферу легенд і переказів.

Академіки досі мовчали. Перезирались.

— Зрештою, — замислено сказав висловусий скептик, — якщо фонд виділить під це кошти, навіть мінімальні…

— А мій син чудово співав, — замислено перебила його академічна секретарка. І сумно усміхнулась: — Але завжди трошки фальшував.

«Музика не є ні матерією, ні живим тілом, ні психікою, і взагалі вона не є жодною річчю чи сукупністю речей… Музичне буття тією самою мірою нізвідки не виводиться, як і взагалі буття розуму…»

Сльозились запалені очі. Праворуч громадились уже прочитані монографії, ліворуч — призначені до прочитання.

«Музика є… таким самим непорушно-ідеальним, завершено-оформленим, зрозумілим і простим, як будь-яка найпростіша аксіома чи теорема математики… і щоб музично зрозуміти музичний твір, мені не треба ніякої фізики, ніякої фізіології, ніякої психології, ніякої метафізики, а потрібна лише сама музика, й більше нічого…»

Лідка схилила голову на стіл. Костя, що сидів за обчислювалкою, стурбовано насупив брови:

— Лідіє Анатолівно! Вам погано?

— Нічого-нічого, — пробурмотіла Лідка з кривою посмішкою. — Ти працюй, працюй…

Звичайне недосипання. Накопичене за ці важкі довгі місяці.