Читати книгу - "Армагед-дом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Де ж ваша машина? — Лідка подивилась навколо.
— Та ось вона! — зрадів письменник.
На протилежному боці вулиці стояв величезний молоковоз із яскраво-жовтою, в патьоках, цистерною.
* * *
— Двісті п’ятий дитячий комбінат?! Та в мене ж там замовлення, я туди молоко вожу, правда, в ранкову зміну, о шостій ранку… А ви коли звільняєтесь? О сьомій? Шкода, я б вас підвозив додому… А, вам недалеко? Ох, Лідіє Анатолівно, я все розумію. Це нечуване навантаження, коли заради того, щоб удень займатись улюбленою справою, людина влаштовується на нічну роботу… Ви однаково спите? Ну так… Але діти, вони ж… У мене онуки, четверо, від кожного сина по двоє. Як вашого онучка звуть? А-а-а, це у вас син?! Ну ви молодець, Лідіє Анатолівно, я схиляюсь перед такими жінками…
Лідка ніколи в житті не їздила на молоковозах. І відчуття було страшенно кумедне; по-перше, висока кабіна створювала ілюзію подорожі на слоні. По-друге, цистерна виявилася наполовину повною, і чути було, як у залізному череві глухо перекочується молоко.
— Так от, Лідіє Анатолівно, література майбутнього. Ідея. Обов’язково наукова ідея… пророцтво. Ви знаєте, що телефон уперше змалював у своєму творі письменник-фантаст? І не лише телефон… Та я не про це. Не стільки технічні прогнози, скільки узагальнювальні, загальнофілософські… от, наприклад, Ворота відбирають людей із музичними здібностями.
Що це значить? Є припущення, що музичні здібності тісно пов’язані з математичними. Тобто схильність до абстрактного мислення… уміння мислити категоріями, образами, відчувати глибше, відтворювати точніше… Усі ці властивості обумовлені генетично, і якщо досить довго здійснювати цілеспрямований відбір… ви знаєте, як з’являються нові сорти пшениці? Нові породи собак? Що, як із часом кількість музично обдарованих перейде в нову якість? Не просто співоче людство, а людство з новою властивістю, з новою ознакою… Назвемо це, наприклад, внутрішнім слухом. Здатністю чути… що? А, наприклад, глас Божий, га? Як вам такий хід думок?
Машина зупинилася перед світлофором. У цистерні булькнуло, ніби в голодному животі.
— Віталію… е-е-е…
— Можна на ім’я. Просто Віталій. Ми будемо на місці за десять хвилин… Я розумію, Лідіє Анатолівно, що справляю враження дивної людини. Ну такий уже я, легко захоплююсь… Я приніс вам кілька моїх книжок. Почитайте, отримайте уявлення…
У цистерні булькнуло знову.
— Це лише один із варіантів розвитку подій. Назвемо його глобально-філософським. А ось другий задум, простіший, доступніший: Ворота нікого не відбирають. Ворота просто генерують хвилі, що полегшують проходження людям, які мають певний комплекс властивостей… до якого, комплексу, входить і музична обдарованість. Як?
Лідка відкрила рота і знову закрила.
— Або варіант третій, музика і дальфіни. Припустімо, дальфіни якось пов’язані з феноменом Воріт… Як саме? А припустімо, вони генерують ті самі хвилі, що й Ворота. Які неможливо виявити за допомогою сучасних приладів. Або навпаки, не генерують, а сприймають…
— Ми приїхали, — сказала Лідка.
Великов обережно втиснув молоковоз між огорожею диткомбінату й автобусною зупинкою. Зіскочив на землю, згідно з етикетом обійшов навколо кабіни, галантно допоміг Лідці спуститись із високого запиленого підніжка.
— Через якийсь час, — повідомив він замислено, — році в десятому-одинадцятому, як звичайно… відродиться цікавість до літератури та книговидавництва. І той, хто дивиться вперед, хто зуміє передбачити особливості, характерні для сучасного циклу, прорахує заздалегідь купівельний попит, хто вчасно, першим подасть у видавництво відповідний рукопис… Той переможе, Лідіє Анатолівно. Ось, це мої книжки. Не звертайте уваги на обкладинки. З авторами майже ніколи не узгоджують оформлення. У «Шляху дальфіна» немає жодної еротичної сцени, а у «Втраченому ключі» немає жодного епізоду зі стріляниною…
Лідка обережно, ледь не двома пальцями, взяла з рук Великова дві книжечки в лискучих обкладинках. На одній була намальована гладка гола жінка, що безпорадно прикривалася прозорим клаптиком тканини від жахливого на вигляд дальфіна, що вилазив із дзеркала. На другій обкладинці брели, затягнені червонуватим серпанком, глефи. Руїни міста у вогні ледве сягали їхніх колін. Велике художнє перебільшення.
— Можна я вам зателефоную? — тоном, що не припускав заперечень, спитав Великов.
— Я дуже рідко буваю вдома, — сказала Лідка повагом. Потім схаменулась: — Чекайте, а звідки ви знаєте мій…
Великов уже заліз у кабіну. Прощально помахав ручкою:
— До зустрічі, Лідіє Анатолівно! Я страшенно радий нарешті з вами познайомитись!
І газонув, оповивши околиці смердючим соляровим димом.
* * *
«Жила собі дівчинка. Пішла в ліс по гриби, назбирала повний кошик ягід. Тут побачила та-аке чудовисько! Сказати тобі? Змію!!!»
(Андрійкові казки, 12 січня 6-го року)
* * *
— …А тепер, дітки, візьмімо наші ложки і стукаймо в такт. Раз-і-два-і… Сашунько, не треба так дуже гамселити. У нас маленькі звірятка танцюють, а ти так б’єш, ніби Баба Яга йде!
Чотирилітки зайшлися сміхом. Старанна дівчинка Сашунька впала від сміху на килим і замолотила в повітрі ногами.
Лідка обережно причинила двері.
Останнім часом дикою популярністю користувались музичні заняття. Не минало тижня, щоб у якійсь газеті не виринула відповідна публікація; тон їх коливався від обережно-рекомендаційних дописів про користь музичної освіти до радісних вигуків: розкрито таємницю Воріт!
Якийсь час Лідка намагалась відстежити витік інформації. Але потім махнула рукою; зрештою, побічним результатом такого витоку може бути лише розквіт музичної педагогіки, а шкоди від цього не буде…
На дзвінки допитливих вона роздратовано відповідала, що чутки неправдиві, жодних результатів немає й жодні дослідження не проводяться. Їй не вірили.
* * *
«Сьогодні в садочку він узявся розповідати казку про те, як жила собі велика хата-мама і маленьке хатенятко-син. Що було далі, слухачі так і не дізнались. Видно, казка виявилася дуже сумною — бо оповідач розплакався раніше, ніж устиг перейти до викладу сюжету…
А вчора намалював на двох аркушиках однакові кривулі, але на першому малюнку був злий павук у павутинні, а на другому — добрий. У тому самому, вочевидь, павутинні, бо розрізнити, де який, абсолютно неможливо… Але ж він розрізняє! І ображається, коли я плутаю! Кінчилося тим, що він, зовсім як в анекдоті, злякався злого павука і сховався від нього в шафку для одягу…
Я дурепа. Мені здається, що він найталановитіший. Найгарніший. Що інші діти поруч із ним — віслючата поруч із левеням… Я розумію, мати має бути упередженою, але ж не настільки!»
(20 квітня. А. три роки).
* * *
Лідка нізащо в світі не взялась би за ці книжки, принаймні так їй здавалось. Та після відбою — діти вже півгодини дисципліновано сопіли, а Лідці ще зовсім не хотілося спати — виявилось, що жодних інших розваг, крім подарованих Великовим книжок, для неї немає.
Вона вийняла їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.