Читати книгу - "Аукціон"

Стривай, а в що, власне, вони повинні повірити? Як — у що? В те, що Степанова вкорінюють у тутешній вищий світ. В те, що він виконує завдання свого КДБ. Стоп. Хвилинку. З чого почалося наше знайомство? Адже не він мене знайшов. Його знайшов я, коли прочитав про те, що він робить для повернення наших картин і книжок. І запросив його до себе, хіба не так? Звичайно, це було так. Чорт, як же називалися ці румунські ліки в сера Мозеса? «Геро» чи «анте», щось у цьому дусі. Лягти б у хороший санаторій на місяців два, підлікувати серце. Не підлікуєш, заперечив він собі, вже шістдесят п’ять, життя прожито; це добре, що ти козиришся, отже, лишилися ще якісь резерви, але собі самому треба казати правду; все скінчилося, відпущено дуже мало, хоч як це прикро; решту днів тут, на землі, треба провести з гідністю, не впасти в маразм, не кидатися до віщунів, намагатися поводитись так, як поводився досі. Ні, так не можна. Федір Федорович розповідав про актора Снайдерсе: він помер через те, що вважав себе молодим навіть після того, як відсвяткував шестидесятип’ятиріччя… Ну й що? Правильно робив! Немає нічого страшнішого, як забитися в конуру й чекати. Чекання любові возвеличує, чекання успіху в справі вчить мужності, чекання смерті — протиприродне… Чому? Бо не смерті чекають старі, а дива. Раптом у якійсь лабораторії винайдуть штучний білок? Чи якийсь надзвичайний серцевий стимулятор? Чи ерзац-нирки? Живи ще шістдесят п’ять… Не хочу… Ні, неправда, обірвав себе Ростопчин, ти хочеш цього. Ти закриєш очі на те, що станеш висохлою мумією, не зможеш любити, мандрувати й випивати. Ти зможеш лише існувати… Ну то й що? Це ж прекрасно, існувати… Я іс-ну-ю! Стривай, але ж Степанов справді жодного разу не просив мене ні про що, не закликав стати червоним, не боїться критикувати те, що відбувається вдома, тільки він не злостився, коли говорив про непорядки, про лінощі, малу компетентність, він завжди шукав певних рішень, пропонував альтернативи… Так, він базується на міцності їхнього ладу. А хіба я вважаю, що Ради розвалюються? Ні, не вважаю. Це тут. так вважають, але ж вони не знають і не розуміють Росії. Надто складна для них наша державна ідея, дуже важко її зрозуміти без глибокого знання предмета, надто особлива й трагічна наша історія; єдина в світі євразійська держава, чому про це ніхто не думає тут?

Він неквапливо закурив; ти зараз встанеш, поїдеш до театру, вручиш картину Степанову і скажеш те, що треба сказати; комусь дуже не хочеться щоб ми робили з ним ту справу, яку розпочали п’ять років тому; і це стеження, коли ми їхали з «Кларіджа», і Софі, і цей торг, та й отой Мозес… Що — Мозес? Він урятував Врубеля для Росії, не можна бути невдячним. І не можна піддаватись підозрінням. Але кому ми заважаємо? Кому заважає він, Степанов?

14

— Насамперед, — вів тим часом далі Степанов, — я порекомендував би іноземцеві, який приїхав до Радянського Союзу, точно визначити, чого він хоче. Якщо він хоче мати витончений сервіс, йому треба тікати стрімголов додому; наш сервіс не нав’язливий; навіть дуже стриманий.

В залі засміялись.

— А коли ви хочете дізнатися щось про нашу культуру, та й не тільки про нашу, то я рекомендував би вам почати не з Третьяковської галереї і не з Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна, які загальновідомі, а з Театрального музею Бахрушина і з Бібліотеки іноземної літератури. Там ви зрозумієте багато з того, про що у вас зовсім не знають. І те й те — унікальне. Радив би також подивитися експозиції Історичного музею і Музею Сходу, це допоможе зрозуміти концепцію Росії. А ось запитання — про театри… Великий знають усі, але й крім Великого у Москві є що подивитися. Правда, мовний бар’єр утруднюватиме розуміння спектаклів, але це вже не наша провина, а ваша біда… У нас у Москві стільки середніх спеціальних шкіл, де діти вивчають вашу мову з другого класу, скільки в Англії і Америці — інститутів… Отже, хто кого хоче краще знати — очевидно. Ви — стримані в цьому бажанні, ми — відверто жадібні.

Годфрі трохи підвівся в кріслі, почувши якийсь шум нагорі, там, де був вхід, освітлений темно-червоними ліхтариками; одна з помічниць, зрозумівши його погляд, швидко піднялася нагору; туди ж, помітив Степанов, усе ще відповідаючи на запитання, підійшли інші дівчата, вся рать Годфрі; потім одна з них хутко збігла, Годфрі наблизився до краю сцени, схилився до неї, дівчина щось шепнула йому, він ледь нахилив голову, повернувся на місце і, обернувшись до Степанова, сперся підборіддям на кулак, усім своїм виглядом показуючи, з якою цікавістю він слухає виступ росіянина.

Коли Степанов почав зачитувати наступне запитання, Годфрі подався до нього ще ближче.

— Дім, прошу пробачення… Справа в тому, що привезли вечірній випуск газети… Я не знаю, хто це привіз і навіщо, але там хроніка, присвячена вашому перебуванню в Лондоні, просять роздати по рядах. Думаю, ми все-таки не перериватимемо розмови. Ті, хто хоче, поговорять з вами в холі, після виступу.

— Я вперше беру участь у шоу, — відповів Степанов, — отже, робіть, як у вас прийнято.

— Нехай роздадуть газети! — вигукнув по-російськи Гадилін.

Годфрі здивовано подивився на Степанова; той переклав; голос цього чоловіка здався йому знайомим.

— Будь ласка, якщо хочете висловитися, — сказав Годфрі в темряву, карбуючи кожну літеру, — напишіть своє побажання чи запитання на аркушах, які вам запропонують мої помічниці; певно, джентльмен запізнився, — звернувся він до Степанова, — і не чув мого пояснення про те, як проходитиме шоу.

— Нехай роздадуть, — неголосно мовив Степанов. — Це, мабуть, неспроста, що ж, нехай.

— Мені здається, це ви даремно.

— Тоді не треба.

Дівчата Годфрі працювали віртуозно — посмішка наліво, посмішка направо; деяке замішання, обертання, шепіт було погашено; довгонога американка в коротенькій спідничці принесла на сцену скриньку, наповнену папірцями з запитаннями.

— Вас добре експлуатують, Дім, — сказав Годфрі, швидко перебігаючи кореспонденцію. — Ми, капіталісти, марно часу не гаємо, якщо прийшли на свою роботу — працюйте! — І, відклавши три запитання, він подав решту Степанову.

— Що знають у Росії про західний живопис? — прочитав Степанов. — У нас є колекції, які не дуже поступаються тутешнім. У Ермітажі, наприклад, зали Матісса мені здаються найцікавішими в світі. У нас чудовий Пікассо; до речі, «Любителька абсенту» теж у Ермітажі. На жаль, з харківського музею нацисти викрали Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Гольбейна, Сіслея. Всього з України було