Читати книгу - "Аукціон"

яку пережив на батьківському шістдесятиріччі, коли не ти був біля нього, а його кохана, а вас же з ним зв’язувало, — у важкі роки, — таке горе, яке зараз навіть неможливо уявити собі; ти був чесний у ставленні до старого, бився за нього з останніх сил, не задумуючись над тим, що на тебе чекає за це, а він сидів з коханою жінкою на своєму ювілеї і не покликав тебе, щоб ти був поруч… Ну то й що? Ти ж сам кажеш, що це велике щастя — вміти забувати горе, жити сьогоднішньою радістю і завтрашньою надією. Все повертається на круги своя, воістину так. Хіба Бембі і Лис не повторили тебе, двадцятип’ятирічного? Повторили, ще й як повторили. Але ж вони, як і ти, проектували свою маму на іншу жінку, яка була поруч з тобою. Хоч би якою була інша жінка, як би тебе не любила, рідна мама завжди здається найкращою, найчеснішою і найрозумнішою, навіть якщо вона й винувата в тому, що життя в сім’ї не склалося, така вже людська природа. Ні, заперечив він собі, справа тут не в стосунках, які склалися між батьком і дітьми. Я дружив з батьком, я так пишався дружбою з ним! Він сам стер грань у наших стосунках, грань, яку взагалі не можна переступати; небезпечно. І я був таким самим з Бембі й Лисом, я був їхньою власністю, я належав тільки їм і нікому більше, так мусить бути завжди, до самого кінця. А чи мусить?

— Знаєте, Боб, ви мені поставили те запитання, на яке я боюсь відповісти.

— Чому?

— А кого ви більше любите?

Годфрі відкинувся на спинку низького крісла.

— Тут запитання ставлю я.

— Наполягати на відповіді недемократично?

— Можна, але так не заведено. Хоч ви відповіли, не обов’язково ж ставити жирну крапку… Але я все-таки, мабуть, більше люблю матір. Сини більше люблять матерів, Дочки — батьків, так мені здається…

Одна з дівчат передала Годфрі красивий дерев’яний ящичок із запитаннями.

— О, — сказав він, нарахувавши дев’ятнадцять папірців, — уже чимало.

Годфрі швидко переглянув кореспонденцію, говорячи при цьому, що запитувати може кожен, про все, кому що заманеться, відповіді містера Степанова мають право бути спірними, але — щирими; зачитав перше:

— Місіс Езлі хоче знати, які культурні центри Росії найцікавіші сьогодні. Будь ласка, Дім.

Степанов спитав:

— Як відповідати? Однозначно? Чи настав час термідора, і я стаю узурпатором сцени?

По реакції залу він відчув, що напруга стала не така тяжко-гнітюча, яка була на початку.

11

Ростопчин загубив назву й адресу театру, де відбувалося шоу; все-таки російськість у нас незнищенна, подумав він; ну чому я не записав у телефонну книжку? Попросив шофера зупинитися біля першого ж бару, розміняв за прилавком фунт, спустився вниз, до туалетів, завжди там був телефон; стара жінка зі скуйовдженим волоссям сиділа на стільці, що розділяв «леді» й «джентльменів», і читала газету.

Ростопчин швидко переглянув два довідники, що лежали біля апарата, до біса ж цих театрів, старість — це коли пам’ять зраджує; Степанов двічі повторив адресу; де ж цей клятий папірець, куди я його заткнув?

Він знову витяг записник, гаманець, переглянув усе ще раз, адреси не було. Раптом його охопив жах: картина в таксі, шофер може поїхати, всі вони шахраї! Він кинувся нагору; таксист сидів, розслабившись, кепку насунув на очі, мабуть, працював уночі.

— Послухайте, — сказав Ростопчин, — там у мене скло, — він кивнув на картину, — головне, щоб не впало.

Якусь нісенітницю верзу, подумав він; зовсім не вмію брехати; хоч, мабуть, це добре, брехня — зброя слабких, видно, тому дуже вміло брешуть жінки; брешуть і криються від нас; все-таки вони набагато скритніші за нас! Доти, поки Софі не зникла з Цюріха, я не здогадувався, що вона вже півроку спала зі своїм американцем, тільки частіше, ніж було досі, влаштовувала мені сцени ревності.

Ростопчин подивився на номер машини, хоча б не забути, якщо все-таки поїде; чи взяти картину з собою? Смішно, ну й що, зате не ризикую.

Ростопчин повернувся в бар, знову підійшов до телефону, набрав номер довідкової служби.

— Доброго вечора, де сьогодні відбувається шоу російського письменника Степанова?

Не підводячи голови, стара зі скуйовдженим волоссям сказала писклявим голосом:

— Шоу йде на Пікаділлі.

Ростопчин повільно обернувся:

— Що ви сказали?

Стара подала йому газету.

— Тут написано про якогось Степанова. Можливо, це саме той, який вас цікавить.

Ростопчин узяв газету; вечірній випуск; на другій полосі надруковані кадри кіноплівки: Степанов з Че; у військовій формі у партизанів В’єтнаму; в Лаосі поряд з обслугою зенітного кулемета; з палестинцями; в Чілі; останнє фото в «Сотбі», разом з ним, Ростопчиним; біля них сидить усміхнена Софі. І заголовок: «А тепер нове завдання КДБ — укорінення у вищий світ Лондона! Хто ви, доктор Степанов?» Жирним курсивом було набрано адресу театру: «Сьогодні ввечері Степанов дає політичне шоу, текст якого затвердило бюро кремлівської пропаганди».

Ростопчин простяг старій монету.

— Я візьму цю газету?

Стара, глянувши на монету, сказала:

— Мало дали, номер коштує втричі більше.

12

… Гадилін сидів з Пат у таксі навпроти входу в театр; коли підкотила жовта малолітражка, на дверцятах якої була написана назва газети, телефони й адреса, водій, не вимикаючи мотора (стоянка заборонена), кинувся до театру, затиснувши під пахвою пачку газет, він сказав:

— Ну, фо, пора й нам, як?

— Нервуєте?

— Я?! — Гадилін засміявся. — Чого ви так думаєте? Я зроду віку забіяка. Знаєте есерівський лозунг? В боротьбі знайдеф ти право своє…

13

Ростопчин сів за столиком біля вікна так, щоб було видно таксі; повільно, відчуваючи, як калатав серце, прочитав замітку «Хто ви, доктор Степанов?»

Так писали про Зорге, згадав він. Був навіть фільм про цього росіянина. Хоч який він росіянин? Німець. Ні, росіянин, він же був з ними, а не з Гітлером. Генерала Власова я не можу назвати росіянином. А от Антон Іванович Денікін — росіянин; коли йому запропонували очолити підрозділи «визвольної» армії, він відмовився: Батьківщиною не торгую.

Про що я? Чому раптом Денікін? — здивувався Ростопчин. — Просто, мабуть, я ошелешений, ось у чому річ. Зажди, Ейнштейн. Давай розберемося без гніву й пристрасті. Що, власне, сталося? Хіба я не знав, що Степанов був і в партизанів, і в Чілі? Він завжди з захватом говорив про це. В цьому для мене нічого нового. Для тебе — так, відповів він собі, але для тутешньої публіки — все нове, і тому повірять.