Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Будь ласка, — попросив він. — Будь ласка, містере Ґолдман. Ірвіне. Більше ні слова. Давайте не погіршувати все ще більше, гаразд?

— Я вважаю, що ти хороша людина і я помилився, недооцінюючи тебе, Луїсе. Послухай, я знаю, що ти думаєш. Чи ж я дурний? Ні. Дурний, але не настільки. Ти думаєш, я кажу все це, бо отримую те, що хочу, те, що намагався колись купити у тебе… Але… Присягаюся, Луїсе…

— Ні слова більше, — м’яко зупинив Луїс. — Я більше не можу… Я справді більше не можу, — його голос також тремтів. — Гаразд?

— Гаразд, — відповів Ґолдман і зітхнув. З полегшенням, як здалося Луїсові. — Та дозволь мені ще раз сказати, що я вибачаюся. Ти не зобов’язаний приймати мої вибачення, однак я зателефонував, аби сказати саме це. Луїсе, вибач, будь ласка.

— Гаразд. — Луїс заплющив очі. Голова розколювалася. — Дякую, Ірвіне. Ваші вибачення прийнято.

— Дякую, — сказав Ґолдман. — І дякую… що дозволяєш їм приїхати. Гадаю, їм це і справді зараз дуже потрібно. Ми чекатимемо на них в аеропорту.

— Гаразд, — повторив Луїс, і раптом йому спала на думку одна ідея. Вона була неймовірно привабливою та божевільною своєю логічністю. Він залишить минуле в минулому… дозволить Ґейджу спати вічним сном на «Привітному краєвиді». Замість того щоб намагатися знову відчинити так хистко зачинені двері, він сам почепить на них подвійний замок і викине ключ у порожнечу. Він скаже саме те, про що говорив дружині: швиденько владнає тут свої справи та сяде на літак до Міста Сонця. Він проведе там усе літо зі своєю дружиною та гарною донечкою. Вони ходитимуть у зоопарк і планетарій, плаватимуть на човнику по озеру. Він повів би Еллі на дах Сірз Тауер[137], і вони б разом дивилися, як простягається перед ними розкішний і прекрасний Середній Захід, подібний до великої гральної дошки. А в середині серпня вони знову повернуться в цей дім, який видавався зараз таким сумним і тінистим, та почнуть усе з самого початку. Можливо, їм вдасться почати з чистого аркуша — зараз життєва книга Крідів була брудною, вкритою цівками засохлої крові.

Та чи не означатиме це, що він уб’є сина? Уб’є його вдруге?

Внутрішній голос намагався переконати його, що це не так, та Луїс не слухав. Він миттєво заглушив цей голос.

— Ірвіне, мені час іти. Хочу переконатися, що Рейчел взяла все, що потрібно, і вкласти її спати.

— Звісно. До побачення, Луїсе. І ще раз…

«Якщо він ще раз вимовить це блядське „вибач“, я зірвуся на крик».

— До побачення, Ірвіне, — сказав він і повісив слухавку.

Коли Луїс піднявся нагору, Рейчел практично потонула в горах одягу. Блузки на ліжку, бюстгальтери на спинках крісел, штани на вішаках над дверима. Черевики, як солдати, вишикувалися під вікном. Вона складала все повільно, але методично. Луїс розумів, що їй знадобиться три, а може, й чотири валізи, та не бачив сенсу сперечатися через це. Натомість він допоміг їй збиратися.

— Луїсе, — мовила вона, коли вони закрили останню валізу (Луїсові довелося сісти зверху, аби Рейчел змогла застібнути її). — Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Заради Бога, люба, про що?

— Не знаю, про що, — відповіла вона. — Тому й запитую.

— Що ж, ти гадаєш, я робитиму? Подамся до борделю? Чи втечу з мандрівним цирком? Що?

— Не знаю. Та щось тут не так. Мені здається, що ти хочеш позбутися нас.

— Рейчел, це ж смішно! — він говорив це з перебільшеним запалом. Навіть у таких складних ситуаціях йому було трохи прикро, що дружина бачила його наскрізь.

Вона сумно посміхнулася:

— Ти завжди був поганим брехуном, Лу.

Він знову запротестував, та вона обірвала його.

— Еллі наснилося, що ти помер, — мовила вона. — Минулої ночі. Вона прокинулася в сльозах, і я пішла до неї. Поспала з нею дві чи три години і повернулася до тебе. Вона казала, що в її сні ти сидів за кухонним столом з розплющеними очима, та вона точно знала, що ти мертвий. А ще казала, що чула, як кричав Стів Мастертон.

Луїс налякано глянув на неї.

— Рейчел, — врешті озвався він. — У неї щойно помер братик. У таких випадках нормально бачити сни, де інші члени родини…

— Так, я саме так і пояснила це для себе. Але те, як вона це переказувала… було схоже на пророцтво. — Вона стиха розсміялася. — Або ж мені так здалося.

— Так, мабуть, — погодився Луїс.

«Це було схоже на пророцтво».

— Ходімо спати зі мною, — попросила Рейчел. — Дія «Валіуму» завершується, а я не хочу пити ще одну таблетку. Але мені страшно… Мені сняться жахіття…

— Жахіття? Про що?

— Про Зельду, — пояснила вона. — Останні кілька ночей, після смерті Ґейджа, варто мені заснути, як Зельда вже тут. Вона каже, що прийшла по мене, що цього разу вона до мене добереться. Вони з Ґейджем доберуться до мене за те, що я дозволила їм померти.

— Рейчел, це…

— Я знаю. Просто сон. Цілком нормальний. Та ходімо спати зі мною. Прожени ці сни, якщо зможеш, Луїсе.

Вони лежали в темряві, пригорнувшись одне до одного.

— Рейчел, ти ще не спиш?

— Не сплю.

— Можна я щось у тебе запитаю?

— Уперед.

Він завагався, не бажаючи завдавати їй ще більше болю, та йому необхідно було знати.

— Пам’ятаєш, як ми перелякалися, коли йому було дев’ять місяців? — нарешті наважився він.

— Так. Звісно ж. А чому ти запитуєш?

Коли Ґейджеві виповнилося дев’ять місяців, Луїса стурбував розмір голови малого. Він не відповідав графіку Бертер’є, де зазначалися норми розміру дитячого черепа помісячно. У чотири місяці розмір черепної коробки Ґейджа наблизився до максимально припустимого для його віку, а потім навіть перевищив його. У нього не було проблем з тим, щоб рівно тримати голівку — це було б стовідсотковим доказом, — та Луїс усе одно повів його до Джорджа Тардіфа, найкращого невропатолога на Середньому Заході. Рейчел хотіла знати, що не так, і він сказав їй правду: він боявся, що у Ґейджа гідроцефалія. Рейчел зблідла, та трималася спокійно.

— Він видається мені абсолютно нормальним, — заперечила вона.

Луїс кивнув.

— Мені також. Та я не хочу нехтувати цим, крихітко.

— У жодному разі, — погодилася вона. — Не можна.

Тардіф виміряв окружність голови Ґейджа і насупився. Тоді спробував тицьнути двома пальцями в обличчя малого, як у шоу «Три