Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Ще один результат потепління течії Гумбольдта — колосальна кількість вологи, яка потрапила в повітря в яку вітер поніс на схід, углиб американського континенту. Ввечері 22 січня насичений водяною парою атмосферний фронт досягнув Сан-Педро. До півночі це ніяк не виявилося. Відносна вологість із 25 % (що норма для Атаками) підскочила до 85 %, повітря стало м’якшим, а температура, яка, як правило, різко падала після заходу сонця, впродовж кількох годин трималася незмінною. Та, попри насичення вологою, хмар не виднілося, повітря стояло прозорим і не могло перешкодити радіаційному охолодженню пустелі. Тепло відходило в чорноту ночі, температура поверхні знижувалася, а з нею охолоджувалося вологе повітря. О пів на п’яту ранку 23 січня температура опустилася нижче від точки роси, та пара, що містилася в повітрі, почала конденсуватися. Легка передсвітанкова димка траплялася в Атакамі раніше, раз чи два на рік, проте завжди розсіювалася в холодній височині до сходу сонця. Так, напевно, трапилося б і цього разу, якби не феноменально велика кількість принесеної від океану вологи, а також зумовлена вже згаданим потеплінням течії Гумбольдта температурна інверсія. Зазвичай температура зменшується з висотою. Інверсія в метеорології — це аномальний, тобто не такий, як завжди, характер зміни температури повітря залежно від висоти. Загалом терміном «температурна інверсія» позначають наявність у верхніх шарах атмосфери стабільного та теплого пласту повітря, який притискає до землі холодніший пласт. Якраз такий шар, значно тепліший за вистигле повітря над поверхнею пустелі, товстою ковдрою накрив центральну частину Атаками, не даючи сконденсованій біля землі волозі підніматися та розсіюватись. Кількість завислих у повітрі сконденсованих крапель неухильно збільшувалася, і через півгодини до світанку селище Сан-Педро-де-Атакама вперше за багато сотень років укутав густий і сірий, неначе намокла після дощу грудка павутиння, туман. Видимість не перевищувала двадцяти метрів.

LXXI

П’ятниця, 23 січня, 06:29 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Незважаючи на пережитий переляк і побоювання, що нічний візитер, який ховався під вікном кімнати, де спала Лаура, може повернутися, за п’ять хвилин до шостої ранку Тимур закуняв. Чоловік розумів, що мусить пильнувати вхід із вулиці, проте впродовж останніх чотирьох годин знадвору не долинало жодного підозрілого звуку, та зрештою втома взяла своє: повіки опустилися, і Тимур вирубився. На лихо, Ріно Ґроббелаар, який, так уже склалося, протягом доби ні разу не склепив очей, за чверть до шостої також заснув, звісивши голову на груди. Через це і південноафриканець, і українець проґавили Джеймі, який позіхаючи та тручи заспані очі, прошкутильгав крізь вітальню та вислизнув на вулицю.

Тимура розбудили тихі стогони та покректування, які вчувалися знадвору. Він зціпився й напружив живіт ще до того, як розплющити очі. Секунду чоловік пожирав очима півтемряву вітальні, женучи геть надокучливі думки про гарячий сніданок, потім глипнув на Ріно. Ґевал, роззявивши рота, розмірено сопів. Наступної миті Тимур повернув голову й утупився у вікно, що виходило на південь. За шибою з щільної, немов вата, сірості випливала частина засипаної піском вулички та вимальовувалися невиразні обриси сусідньої будівлі. Тимур кліпнув, потер пальцями очі, не одразу збагнувши, що сталося. Він підвівся, підступив до вікна та лише тоді осягнув, що на Сан-Педро опустився туман. Сонце ще не зійшло; Тимур подивився на годинник: 6:30, коли знову вловив надсадний стогін, що протискувався крізь стіни. Отже, йому не приверзлося. Чоловік несамохіть відступив від вікна. Спиною пробігли мурашки, а відчуття голоду миттєво відійшло на другий план. Тимур прислухався. Стогони то затихали, то посилювалися, але не припинялися. Він не міг сказати, з якої відстані вони долітають (туман, наче тісто, заковтував звуки), хоч і здогадувався, хто б не видавав те слабке схлипування, він знаходиться поряд із будинком.

Тимур метнувся до Ґроббелаара.

— Ріно… — поторсав велетня за плече. Після першого доторку здоровань розплющив очі. — Вставай.

Ґевал зміряв поглядом українця та насупився.

— Чуєш? — Тимур підняв вказівний палець.

— А-а-а-хе… Е-е-е… о-ох-х…

— Що це? — негучно запитав преподобний.

Тимур знизав плечима. Ріно підвівся та крізь зуби наказав:

— Візьми лопату.

Зі спальні вигулькнула Лаура Дюпре.

— Ти теж почула? — кинув на неї погляд Тимур.

— Так. Це за південною стіною?

— Ага.

— Хто там?

— Ми не знаємо.

— Джеймі немає, — сказала психіатр, зазирнувши до другої спальні.

— Що? — синхронно вигукнули Тимур і Ріно.

— Постіль порожня. Карлик кудись зник.

Преподобний перевів погляд на українця:

— Думаєш, це він?

Замість відповісти Тимур лише нервово облизав губи.

Із лопатами напоготові Ріно та Тимур висковзнули надвір і почали обходити будинок. Лаура не відставала — не так від бажання виявити, хто стогне, як через страх залишатися в будівлі на самоті.

— Це що, туман? — зронила француженка.

— Цить! — шикнув на неї Тимур.

Ґевал крокував попереду. Він обігнув вітальню, після чого, притискаючись до стіни спальні, де провів першу половину ночі Тимур, почав наближатися до рогу будинку. Тимур ішов слідом на відстані трьох кроків від преподобного. Лаура перелякано крутила головою, побоюючись, що в такому тумані їх можуть заскочити зненацька з будь-якого боку.

Біля самого рогу постало очевидним, що стогони чути з-під південної стіни та що стогне Джеймі. «Це він», — озирнувшись, щоб Тимур міг бачити його обличчя, беззвучно, лише губами мовив Ріно. Тимур кивнув і набрав у груди побільше повітря, налаштовуючись побачити розпанахане тільце коротуна.

Ріно Ґроббелаар несподівано (навіть для Тимура) вискочив з-за рогу та замахнувся лопатою. Наступної секунди крик, що зароджувався в бочкоподібних грудях велетня, стих, а гостре лезо лопати опустилося. Натомість пролунало обурене верещання Джеймі.

Тимур із Лаурою вистромили голови з-за стіни й уздріли коротуна, який, плутаючись у спущених штанах, відбігав від будинку.

— Що це з ним? — витріщився українець.

— У карлика запор, — відвів очі Ріно.

Джеймі Макака спинився біля паркану сусіднього подвір’я, сяк-так натягнув штани й обернувся. Його обличчя палало, немов призахідне сонце у вітряний день. Здавалося, навіть маківка почервоніла. Карлик роздратовано лементував:

— Jódanse, idiotas! Estoy cagando! Váyanse al demonio de aquí y déjenme cagar![93]

Преподобний винувато опустив голову та двічі копнув лопатою потемнілий від вологи ґрунт, з таким виглядом, наче саме для цього вийшов із будинку, після чого крутнувся на місці та заштовхав Тимура і Лауру назад за виступ стіни. Вони повернулися до будинку. Лаура пішла збирати речі; Тимур і Ріно викотили скутери надвір.

— Чого вилупився? — наїжачився здоровань, піймавши тоскний погляд українця.

— Їсти хочеться, — Тимур зітхнув та інстинктивно погладив рукою живіт.

Обираючи між біфштексом із кров’ю та кількома годинами сну у звукоізольованій кімнаті з важкими чорними шторами, Ріно обрав