Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

жодного звуку. Еміліано не помилився: хтось із його солдафонів блював — у слабкому світлі від рідиннокристалічного дисплея ноутбука він не розрізняв, хто саме. Та це було лише мікроскопічною частиною проблеми. Найгірше полягало в тому, що цей хтось вивергав уміст свого шлунка просто на комп’ютер Еміліано.

Старший сержант нарешті струснув заціпеніння.

— Та що б ти! — заричав він, підводячись. — Припини негайно! Я тебе, мудака, зараз порву на хрящики, а з яєць паштет зроблю! Як ти смієш…

Еміліано Кіко перечепився через щось м’яке, чого не помітив у пітьмі під вантажівкою, та гепнувся на траву. Підтягнувши ноги, чоловік хутко розвернувся і наткнувся на ще тепле тіло рядового Феліпе Тапіа — того, що мав стояти на посту на трасі № 59, — із перерізаною горлянкою. Рана була настільки глибокою, що Еміліано не міг із певністю сказати, чи голова все ще з’єднана з тілом.

Трава довкола стала слизькою та липкою від крові.

— Феліпе? — немов оглушений, прошамкав Еміліано.

А тоді старший сержант крутонув голову до дороги та зненацька збагнув, що рядовий, який схилився над ноутбуком, не блює. Еміліано заледенів, поволі усвідомивши, що солдат, чий силует чітко вимальовувався на тлі всипаного зірками нічного неба, впирається руками в ящик і відчайдушно намагається встояти на ногах, а те, що він, Еміліано, спочатку сприйняв за блювотиння, — це насправді кров, яка з кожним до жаху подібним на жаб’яче квакання хрипом виплескується на клавіатуру з перерізаної горлянки.

Старший сержант Еміліано Кіко встиг подумати про рацію, про залишену біля крісла штурмову гвинтівку і навіть про дружину, за ще одну сварку з якою — ніколи не подумав би про таке, правда? — віддав би що завгодно, після чого на нього накотилося щось смолисто-чорне та важке. Тіло… Тіла?.. Чиїсь заболочені чорнотою очі… А згодом щось холодне та загострене черкнуло по шиї… Відбиваючись, Еміліано відчув, як ламаються кістки, і нарешті закричав, хоча крик вийшов невикінченим і приглушеним, пекучою грудкою застрягнувши в розкраяному горлі.

LXIX

П’ятниця, 23 січня, 01:37 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Кістляві, наче пташині лапи, руки штовхнули Тимура в груди. Чоловік похитнувся, хапнув долонями пітьму, намагаючись у порожнечі відшукати опору, коли другий, більш сильний поштовх остаточно звалив його з ніг. Українець приземлився на гепу та за інерцією відхилився, впершись ліктями в пісок. Суха зашкарубла земля до крові роздерла шкіру на ліктях. Відповзаючи, Тимур перекинувся на правий бік, підтягнув коліна до грудей і закрив руками голову. Він весь напружився, очікуючи на удар — чи то рукою, чи то ножем.

Наступної миті він почув шерхіт ніг об пісок, короткий надсадний хрип, а потім — удар об землю за своєю головою. Тимур здогадався, що істота, яка ховалася під будинком, перестрибнула через нього. Одночасно розчахнулися двері вітальні, й українець радше почув, ніж уловив вухом, як Ріно Ґроббелаар вискочив на вулицю.

— Де ти є?! — густим насиченим басом, що зароджувався в надрах дебелого тулуба, гаркнув південноафриканець.

Ріно розрізнив нечіткий обрис на землі та метнувся до нього, тримаючи лопату, ніби спис, гостряком уперед.

— Це я, Ріно, — не прибираючи передпліч від голови, проказав Тимур.

Мертвотну тишу покинутого містечка збурило виразне «гуп-гуп-гуп» — тупання ніг, що затихало, швидко віддаляючись на північ. Разом із тим воно було достатньо гучним, щоб Ріно, не напружуючись, зауважив його та здогадався, що хтось прожогом вшивається в напрямку центру Сан-Педро.

— Хто це? — запитав велетень.

— На мене напали.

— Ти його бачив?

— Він ховався в пітьмі під будинком. Я не помітив і підійшов упритул, ледь не вткнувся в нього, — Тимур підвівся, обтрушуючи пісок із гепи та ліктів, і здригнувся, згадавши вирячені темні очі, що дивилися на нього з пітьми.

— Розгледів його?

— Він був босим, — усе, що зміг відповісти Тимур.

Двері, що вели до будинку, відчинилися, й у проміжок визирнула Лаура.

— Чуваки, що сталося? Хто кричав? — від напруження її голос деформувався, наче пластик під дією температури.

— Я. Під твоїм вікном хтось ховався.

— Наш художник? — аби тільки не мовчати, запитала француженка.

— Можливо.

Преподобному Ґроббелаару несподівано виразно постали перед очима обличчя двох білявих ботів, які вціліли під час атакамської кризи 2009-го, перетнули гори та дісталися Болівії. Невже він помилявся? Невже один із них — або відразу двоє — уцілів?

— Де Джеймі? — озвався Ріно.

— Спить, — відказала Лаура. — Схоже, його й гарматою не розбудити.

— Повертаймося до будинку, — наказав ґевал.

— Ти за ним не поженешся? — Тимур збагнув, наскільки ідіотським є його запитання, вже після того, як воно прозвучало.

Ріно тицьнув держаком лопати в живіт, трохи нижче сонячного склепіння:

— Як маєш велике бажання, вперед. Я краще тут посиджу до ранку.

Вони зайшли до хатини, після чого здоровань ретельно замкнув двері.

Лаура сховалася в спальні, залишивши двері, що вели до вітальні, відчиненими.

За десять хвилин Тимур мусив ставати на чати. Взявши ковдру, чоловік перейшов до вітальні й умостився в кріслі, в якому чотири попередні години просидів Ріно. Здоровань спати до спальні не пішов. Натомість зняв із ліжка матрац, притягнув його до вітальні, зігнув літерою L і впер у стіну. Поклавши на підлогу лопату, Ріно Ґроббелаар усівся на матрац обличчям до дверей.

Тимур не заперечував. Отак вони й сиділи та, не склепляючи очей, ловили кожен звук, що долітав знадвору.

Вода

LXX

П’ятниця, 23 січня 2015-го, залишилася особливим днем в історії пустелі Атакама. Вітер, вологість, температура й інші чинники, що впливають на погоду та зазвичай вирізняються надзвичайною стабільністю на пустельній рівнині, затиснутій між Андами й узбережжям Тихого океану, раптово набули унікальних для регіону значень і спричинили виникнення погодного явища, якого в Атакамі не спостерігала жодна жива істота від часу іспанської конкісти.

Причини метеорологічного катаклізму крилися в аномальному, навіть як для літа, потеплінні води у південній частині Тихого океану. Через одинадцять днів після нового року холодна течія Гумбольдта — потужна поверхнева тихоокеанська течія, яка є відгалуженням Антарктичної циркумполярної течії, що рухається з півдня на північ уздовж берегів Перу й Чилі та температура якої не сягає вище ніж 20 °C, — чомусь перетворилася на теплу течію Гумбольдта. За чотири тисячі кілометрів на південь від екватора температура води неочікувано підскочила до +26,5 °C. Безпосереднім наслідком потепління були кілька хмарних і вітряних днів у чилійських містах Антофагаста, Ла-Серена, Кальдера, Чаньяраль, Токопійя, а також серія шквалів, які впродовж двох тижнів не менше ніж десять разів накидалися на західне узбережжя країни. Загалом аномалія нагадувала феномен Ель-Ніньйо в Еквадорі, за винятком того, що ніхто