Читати книгу - "Таргани"

— Знаєш, Харрі, Руна володіла тим, що називається інтуїцією. Я називаю це спостережливістю. Тобі варто навчитися краще ховати свої думки, Харрі. Не розкриватися перед ворогом. Оскільки ти навіть не уявляєш собі, що ладна розповісти жінка, якщо ти погрожуєш відрізати їй те, що робить її жінкою. Адже вона встигла стати жінкою, хіба ні, Харрі? Ти…

— Чим ти їй погрожував?

— Соски. Відрізати їй соски. Що скажеш, Харрі?

Харрі підняв обличчя до неба й закрив очі, немов чекаючи на дощ.

— Я сказав щось не так, Харрі?

Він відчув подих гарячого повітря на своєму обличчі.

— Вона чекала тебе, Харрі.

— У якому готелі ти зупиняєшся, коли буваєш в Осло? — прошепотів він.

— Руна казала, що ти прийдеш і врятуєш її, що ти знаєш, що саме я її викрав. Плакала, як дитина, стукала своїм протезом, от сміхота. Потім…

Пролунали металеві звуки. Брязкіт. Знизу піднімалися по сходах. Харрі подивився на ніж, що засів у руці. Ні. Він озирнувся навколо. Голос Єнса різав йому слух. У животі засмоктало, у голові злегка зашуміло, немов він випив шампанського. Не роби цього, Холе, тримайся. Але він уже відчував це екстатичне почуття вільного падіння. І втратив над собою контроль.

Замок на ящику з інструментами подався з другого разу. От він, компресорний бур марки «Ваккер», легкий, не важче двадцяти кілограмів, заводиться миттєво, тільки-но натиснеш на кнопку. Єнс заморгав очима, зіниці його розширилися, тільки-но він почав усвідомлювати, що зараз станеться.

— Харрі, ти не можеш…

— Відкрий рот! — скомандував Харрі.

Залізне ревіння поглинуло й шум транспорту на шосе під ними, і крики в мегафон, і тупіт кроків на металевих сходах. Харрі переніс центр ваги вперед, розставив ноги, знову підняв обличчя до неба й заплющив очі. Пішов дощ.

Потім Харрі опустився на пісок. Ліг на спину, дивлячись у небо. Він був на березі, і вона питала, чи не намаже він їй спину, адже в неї така ніжна шкіра. Вона не хоче обгоріти на сонці. Обгоріти. І от вони тут, нагорі: кричать, тупотять по бетону, радісно клацаючи затворами. Він розплющив очі, і його засліпило світло ліхтарика, спрямоване прямо йому в обличчя. Потім ліхтар відвели убік, і він побачив силует Рангсана.

— Ну як?

— Не залишимо карієсу жодного шансу, — відповів Харрі й встиг відчути смак власної жовчі, перш ніж уміст шлунка наповнив рот і ніс.

Розділ 53

Ліз прокинулася, знаючи, що як тільки розплющить очі, то знову побачить над собою жовту стелю із тріщиною на штукатурці, схожою на літеру «Т». Ліз дивилася на неї вже два тижні. Через перелом черепа їй не дозволяється ні читати, ні дивитися телевізор; можна тільки слухати радіо. Їй сказали, що все загоїться, що життєво важливі органи не зачеплені.

Принаймні, життєво важливі для неї.

Лікар запитав у неї, чи планує вона заводити дітей. Ліз заплющила очі й спробувала похитати головою, не бажаючи слухати продовження, і він пішов. Ще буде час для поганих новин, а зараз вона намагалася зосередитися на гарних. Що, наприклад, їй не доведеться в найближчі роки патрулювати рух на дорогах. І що її відвідав голова поліції й дозволив узяти відпустку на кілька тижнів.

Вона перевела погляд на вікно. Спробувала повернутися туди, але під головою в неї була конструкція ніби нафтової вишки, що не дозволяла навіть поворухнутися.

Їй не подобалося бути на самоті, вона ніколи не любила цього. Недавно її відвідала Тоньє Віг, запитувала, куди подівся Харрі. Немов він перебував із Ліз на телепатичному зв’язку, поки вона лежала в комі. Але, помітивши, як Тоньє стурбована, причому не тільки як дипломатичний представник, Ліз запевнила її, що він обов’язково незабаром з’явиться.

Вона виглядала такою самотньою й розгубленою, ця Тоньє Віг, немов раптово зрозуміла, що її поїзд пішов. Ну нічого, упорається. Вона така. Їй повідомили, що вона призначена новим послом й у травні обійме посаду.

Хтось кашлянув. Ліз розплющила очі.

— Як справи? — вимовив хрипкий голос.

— Харрі?

Клацнула запальничка, запахло сигаретним димом.

— Ти повернувся? — запитала Ліз.

— Завжди напоготові.

— Чим ти займаєшся?

— Експериментую, — відповів він. — Шукаю межі несвідомого.

— Мені сказали, що ти демонстративно покинув лікарню.

— Вони більше нічого не могли зробити для мене.

Вона обережно засміялася, щоб не поперхнутися.

— Що він сказав? — запитав Харрі.

— Б’ярне Мьоллер? Що в Осло йде дощ, ніби настала весна. В іншому все по-старому, просив передати привіт. Усі раді, задоволені, і обидві сторони зітхнули з полегшенням. Голова департаменту Торхус був тут із квітами й питав про тебе. Просив тебе привітати.

— Що сказав Мьоллер? — повторив Харрі.

Ліз зітхнула.

— Ну добре, я передала йому твою інформацію, і він її перевірив.

— І що?

— Адже ти знаєш, наскільки малоймовірно, що Брекке мав відношення до того зґвалтування, вірно?

— Так.

Вона почула, як Харрі із шипінням затягнувся.

— Напевно, тобі треба забути про цю справу, Харрі.

— Чому?

— Колишня коханка Брекке навіть не зрозуміла запитань. Вона кинула його, бо вирішила, що він зануда, і тільки. І… — Вона зробила вдих. — І крім того, його не було в Осло, коли це трапилося із твоєю сестрою.

Ліз намагалася зрозуміти, як він сприйняв її слова.

— Мені шкода, — проговорила вона й почула, як упала сигарета й гумовий каблук розчавив її на кам’яній підлозі.

— Добре, я просто хотів довідатися, як у тебе справи, — сказав він.

Ніжка стільця скрипнула по підлозі.

— Харрі?

— Я тут.

— Тільки про одне прошу тебе. Повертайся, обіцяєш? Не залишайся там.

Вона почула, як він зітхнув.

— Я повернуся, — сказав він таким голосом, немов повторював обридлий приспів.

Розділ 54

Він дивився, як у самотній смужці світла, що пробилася вниз через щілину в дошках над ними, танцює пил. Сорочка тісно обхопила тіло, немов до смерті налякана жінка, по губах струменів піт, сморід піднімався від земляної підлоги й викликав нудоту. Але потім він одержав трубку, рука тримала голку, замазувала отвір чорною смолою, тихо тримала трубку прямо над полум’ям, і контури знову стали пом’якшуватися. Після другого затягування перед ним з’явилися вони: Івар Льокен, Джим Лав, Хільде Мольнес. Після третього прийшли всі інші. Крім однієї людини. Харрі втягнув дим у легені, затримавши подих так надовго, що ледве не лопнув, і тоді прийшла вона. Вона стояла у дверях на веранді, освітлена сонцем. Два кроки, і от вона вже ширяє в повітрі, легко витягнувшись у м’яку олівцеву лінію, тихо, немов цілуючи, розбиває водну гладь і йде все глибше й глибше під воду, поки хвилі