Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

але те, що товстим шаром устилало підлогу, сповнило робітників непідробним жахом. Коротше кажучи, підлога приміщення була справжнім склепом, устеленим кістками маленьких дітей — деякі доволі свіжі, але чимало було неймовірно давніх, майже цілком зотлілих. На товстому шарі кісток лежав притрушений сміттям величезний ніж старовинної роботи, декорований чудернацьким вишуканим орнаментом.

Знахідка, виявлена серед уламків і затиснута між дошкою і уламком зруйнованого димаря, викликала в Аркгемі більше подиву, прихованого страху і відверто забобонних балачок, аніж будь-що у цьому проклятому будинку з привидами. Знахідкою був частково зотлілий кістяк величезного пацюка, незвичайна будова якого продовжує викликати палкі суперечки і стримані коментарі викладачів кафедри порівняльної анатомії Міскатонікського університету. Широкому загалу майже нічого не було відомо про цей скелет, але робітники, які його знайшли, пошепки переповідали про клапті довгого бурого хутра, яке вціліло на кістках.

За чутками, крихітні лапки були пристосовані для хапання, що більше притаманне мавпі, аніж пацюку, а невеличкий череп зі страшними жовтими іклами — геть нестандартної форми і під певним кутом нагадує радше пародію на череп людини. Натрапивши на це блюзнірське диво, робітники зі страхом перехрестилися, а пізніше поставили свічки у костьолі святого Станіслава — дякуючи за те, що ніколи більше не почують гострого лиховісного хихотіння з відьминого дому.

Потвора на порозі

I

Так, це правда, я вгатив шість куль у голову свого найкращого друга, але цією розповіддю сподіваюся довести, що убив його не я. Попервах мене вважатимуть навіженим — навіть більшою мірою, ніж того, кого я застрелив у палаті Аркгемської божевільні. Згодом дехто з читачів зважить наведені мною докази, зіставить їх із відомими фактами і запитає себе: чи ж міг я вважати інакше після того, як перед моїми очима, на порозі постав доказ того страхіття, те створіння?

Я вважав справжнім божевіллям неймовірні події, учасником яких мені довелося бути. Навіть тепер я питаю себе, чи не задурили мені голову, чи я, зрештою, сам не збожеволів? Я не знаю — але інші можуть розповісти чимало дивних речей про Едварда й Оснату[155] Дербі; намагаючись пояснити обставини того останнього жахливого візиту, здалися навіть уперті полісмени. Ні, вони висували припущення про чийсь злий жарт або спроби залякування з боку вцілілих фанатиків, хоча у глибині душі й розуміли, що істина просто неймовірна і значно страшніша.

Отже, свідчу, що я не вбивав Едварда Дербі. Я радше помстився за нього і тим самим очистив землю від породження пекла, яке могло наслати на людство незліченні жахи, якби лишилося жити. Зовсім поруч із нашими шляхами пролягають чорні манівці світу тіней, і подеколи звідти до нас прориваються лихі душі. Коли таке трапляється, втаємничений має дати відсіч, не дбаючи про наслідки.

Я знав Едварда Пікмана Дербі усе своє життя. Він був на вісім років молодший за мене, але як на свій вік дуже розвинений, тож коли мені виповнилося шістнадцять, а йому вісім, між нами виявилося багато спільного. Це була диво-дитина, яких мені ще не доводилося зустрічати: вже у семирічному віці він складав похмурі, фантастичні вірші, які дивували і водночас лякали його наставників. Імовірно, домашня освіта й усамітнення зумовили його дочасний розквіт. Єдина дитина в родині, Едвард мав фізичні вади, що змушувало батьків надміру ним опікуватися і весь час тримати біля себе — хлопцю не дозволяли гуляти без супроводу, тому дуже нечасто він мав нагоду вдосталь погратися з іншими дітьми. Поза сумнівом, усе це сприяло виникненню у хлопця незвичайного і потаємного внутрішнього світу, тільки в уяві він давав собі волю.

В усякому разі, підлітком він мав не по літах багаті й водночас химерні знання, а його невимушена манера віршувати мене просто зачаровувала, хоч я і був старшим. Приблизно в ту пору у мене виник потяг до дещо гротескного мистецтва, і я знайшов у дитині на диво споріднену душу. Причиною нашої любові до світу дивовиж і тіней стало, поза сумнівом, давнє і ветхе, невловимо моторошне місто, в якому ми жили — проклятий відьмами, овіяний давніми легендами Аркгем з його безладно нагромадженими, провислими мансардами і щербатими георгіанськими балюстрадами, що снять минулими століттями понад плескотом вод Міскатоніка.

Час плинув, і я захопився архітектурою, відмовившись від задуму ілюструвати книжку демонічних Едвардових віршів, проте це не зашкодило нашій дружбі. Незвичайний геній молодого Дербі і надалі вражаюче розвивався, і на вісімнадцятому році життя юнак видав збірку моторошної лірики під назвою «Азатот та інші жахи», викликавши справжню сенсацію. А ще він жваво листувався із сумнозвісним поетом-бодлеріанцем Джастіном Джефрі[156], що написав «Людей з Моноліту» і помер 1926 року в божевільні, заходячись криком після відвідин зловісного угорського селища із дуже лихою славою.

Що стосується самостійності, то з огляду на постійне усамітнення в суто практичних питаннях молодий Дербі був геть безпорадний. Стан його здоров’я поліпшився, однак через дитячу звичку до залежності від надміру турботливих батьків він ніколи не подорожував без супроводу, ніколи самостійно не ухвалював рішень, не наважувався брати на себе відповідальності за будь-що. Швидко стало цілком очевидним, що він ніколи не зможе вести боротьби на рівних чи то у бізнесових, чи то у професійних питаннях, але родинні статки дозволяли ставитися до цього по-філософському. Досягнувши зрілості, Едвард зберіг оманливо хлопчачі риси: світловолосий і синьоокий, із завше свіжим напівдитячим обличчям, на якому майже неможливо було розгледіти щось схоже на вуса, попри всі намагання їх відростити. У нього був тихий і м’який голос; легке життя і відсутність фізичних навантажень наділили його радше дитячою пухлістю, ніж дочасною чоловічою огрядністю. Маючи чималий зріст і привабливе обличчя, він міг би стати неабияким ловеласом, якби сором’язливість не змушувала його до усамітнення і винятково книжного товариства.

Щоліта батьки возили Дербі за кордон, де він швидко нахапався європейських поглядів на мислення та самовираження. Багато в чому Дербі був подібний до По, з часом дедалі більше схиляючись до декадентства, інші ж мистецькі течії та напрями його майже не цікавили. У ті дні ми з ним частенько дискутували. На ту пору я уже закінчив Гарвардський університет, пройшов практику в одного бостонського архітектора, одружився і повернувся до Аркгема працювати за фахом. Оселився я у родовому гнізді на Солтонстол-стріт — за порадою лікарів мій батько перебрався до Флориди. Едвард навідував мене мало не щовечора і дуже швидко став зовсім своїм. Дербі мав притаманну лиш йому манеру дзвонити або стукати у двері, це стало справжнім кодовим сигналом, і щодня після вечері я дослухався, чи не пролунають три короткі удари і після короткої паузи — ще два. Значно рідше у гості до нього приходив я і заздрісно роздивлявся незнайомі фоліанти його бібліотеки; щораз їх ставало все більше.

Дербі навчався у Міскатонікському університеті в Аркгемі, позаяк батьки нізащо не хотіли його далеко відпускати. Він вступив до університету у шістнадцять і за три роки здолав повний курс, зосередившись на англійській та французькій літературі і отримавши високі оцінки з решти дисциплін, за винятком математики та інших точних наук. Він майже не спілкувався зі студентами, хоча з певною заздрістю кидав погляди на зухвалих і «богемних» типів, поверхово «розумну» мову і безглузде іронічне позування яких