Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Командир роти наказав своєму радистові подати сигнал. Через п'ять хвилин у небо злетіли червонозоряні винищувачі. «Юнкерсам» шлях до втечі було відрізано.

І тоді з під землі, з накритих маскувальними сітками шанців, почали вискакувати радянські воїни. Навколо «юнкерсів» зав'язався бій. Гармати винищувачів у взаємодії з піхотою зробили своє діло. Частина десанту була знищена, інша, на чолі з фон Шеллером, здалася.

Ще йшов у Астрахані допит захоплених диверсантів, коли по Миколу Романовича Клинченка прибув літак. Центрові потрібна була інформація з перших уст. А головне — на досвідченого розвідника вже чекали нові завдання. В іншій ролі, на інших паралелях і широтах.

ВІДПЛАТА — НЕВІДВОРОТНА (Замість епілога)

У книзі останню главу повісті відділяє від попередніх миттєве шарудіння перегорнутої сторінки. А в житті — більш як чверть століття. За цей час наша Вітчизна, йдучи шляхом комуністичного творення, народила нових героїв у всіх галузях людської діяльності: хліборобів і сталеварів, корабелів і кібернетиків, вчителів і космонавтів. Але вона не забула і ніколи не забуде тих, хто. В найтяжчих випробуваннях Великої Вітчизняної відстоював волю й незалежність Країни Рад, визволяв людство від фашизму.

Ще і ще раз перегортаємо папери, оправлені в обгортки із зеленого брістольського картону: кодовані листи, пронесені спеціальними кур'єрами через кордони, шифрограми, які пролетіли крізь ефір над морями й лісами, над вогненними лініями фронтів, доповідні записки, схеми колись грізних ворожих фортифікацій; списки гітлерівської агентури; паролі й адреси явок; фотографії…

За кожним документом — подвиг розвідника Миколи Клинченка, його бойових побратимів Павла Астрова, Корнія Войцехівського, Стефана та Іванни Бойків, товариша Станіслава з Кракова…

Полковник Максимович, і сам у бувальцях бувалий, знайомлячи авторів повісті з цими матеріалами, з глибокою вдячністю згадував хоробрих бійців невидимого фронту і за те, що вони в той тяжкий воєнний час не лише постачали Центр відомостями про дії та задуми ворога, а й вели лік його злочинам. Яким глибоким було їх переконання, що радянська зброя переможе! Як непохитно вірили вони: відплата катам — невідворотна.

Право, наше, радянське, і міжнародне, не визнає строків давності для покарання тих, хто чинив злочини проти людства, й товариші Миколи Клинченка йшли всі повоєнні роки, йдуть і тепер слідами описаних вище подій, допомагаючи Законові вершити акт справедливої відплати катам.

Звичайно, донесення наших розвідників не могли вмістити докладних описів усього, що коїли карателі з «Нахтігалю» або з «корпусу» Дрлла. Але ці документи, а також папери, захоплені у ворога чи кинуті ним при втечі, дають можливість напасти на слід злочинців, викрити лиходіїв.

Серед цих документів — зошит у чорній колінкоровій обкладинці, брудній і потертій.

Потрапив він до Максимовича не випадково. Ще в перших своїх повідомленнях з-за кордону Клинченко часто згадував Пецюру, який, на його думку, виконував обов'язки зв'язкового між Доллом і його оунівською агентурою. Згодом розвідник переконався в цьому й передав адреси деяких явок, відвідуваних комівояжером абверштелле у західних областях України. Уважно вивчаючи ті повідомлення, полковник зробив припущення» що під час війни шляхи колишнього начальника абверштелле Грубешув та його постійного посланця в жовто-блакитні кубла обов'язково мали схреститися.

На запит у відповідну інстанцію: «Що відомо за період воєнних і повоєнних років про людину з прізвищем чи псевдонімом «Пецюра?» надійшла відповідь: «Пецюру Богдана Мирославовича було вбито 17 лютого 1948 року в перестрілці при спробі нелегально перейти державний кордон. Матеріали слідства в цій справі і знайдений при вбитому зошит — пересилаються».

Ознайомившись з новими документами, Максимович переконався: логіка та інтуїція не підвели його. Зошит мав характер щоденника, хоч автор іноді тижнями не заглядав до нього. З перших поміток, датованих груднем 1942 року, можна було зрозуміти, що Пецюра перебуває у Львові при Бізанці в ролі агента для особливих доручень. Точніше, стежить за настроями всередині націоналістичного табору, за всіма нюансами кар'єристської боротьби між мельниківцями та бандерівцями й доносить про все своєму шефові.

Зустрічалися в щоденнику записи й більш приватного характеру:

«29 грудня. Порадував сьогодні шефа чудовим твором художника Труша. Власникам квартири, в якій я взяв картину, вона вже не потрібна. Зайвий багаж на шляху до концтабору лише переобтяжував би їх. Полковник розчулився. Подарував мені триста рейхсмарок. Сказав, що це його новорічний подарунок у відповідь на мій. Відмовлятися було б неввічливо. До того ж триста рейхсмарок дадуть мені можливість як слід повеселитись у новорічний вечір… Та де набереш коштовних картин? — нарікає далі зрадник. — Хіба за хлопцями з гестапо встигнеш! Вони дізнаються про адреси приречених раніше за мене…»

Пецюра з цих записів поставав ще бруднішим, ніж малював його Клинченко. І все ж Бізанц, на цей час уже полковник, високо цінив пролазливість свого агента, його широкі зв'язки в колах оунівців. Про це свідчили, зокрема, нотатки в щоденнику, зроблені в березні 1943 року:

«Сьогодні шеф, підкресливши сувору таємність доручення, яке дає мені, сказав, що питання про створення дивізії СС «Галичина» вже остаточно вирішено. Незабаром губернатор дистрикту генерал-лейтенант Вехтер повідомить про це своїм декретом. Формування дивізії доручено йому, Бізанцу. Та офіційно цим займатиметься спеціальна військова управа. До її складу ввійдуть колишні офіцери УГА.

— Ось вам імена та адреси майбутніх членів управи, — сказав шеф. — Знайдіть привід поговорити з кожним і перевірте їх ставлення до рейху. Особи, знаю, надійні. Та добирати управу наосліп було б нерозумно».

Пецюра в своєму щоденнику не брехав. Коли в 1945 році полковник Бізанц був захоплений воїнами Червоної Армії в полон, він підтвердив, що на чолі управи по формуванню дивізії СС «Галичина» поставив колишніх поплічників Коновальця — ката київських робітників під час придушення січневого повстання 1918 року.

Все це для Максимовича не було новиною. Він нетерпляче гортав аркуші зошита, шукаючи в ньому згадку про Долла. Знайшов її аж у записах літа 1944 року, коли частина карателів зондерфюрера, відступаючи з півдня України на захід, не проминула Львівщини. Головорізи прийшли сюди для охорони тилів окупантів і «очищення» їх від радянських партизанів та численних антифашистських груп, створених радянськими патріотами…

На початку травня у Львові Бізанц викликав Пецюру на одну з конспіративних квартир абверу. «Я