Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Більше вони до цієї розмови не поверталися. Можливо, Федоров хотів переконатися, що Микола нікому не розповідав про неї. Можливо, чекав нової нагоди.

П'ятнадцятого травня, на світанку в таборі Нойхов знову заверещали сирени бойової тривоги. На цей раз не навчальної. Понад півсотні офіцерів і курсантів, попередньо відібраних для першого ешелону, відбули на аеродром. Тут, широко роззявивши пащі вантажних люків, на них уже чекали два чотиримоторних «юнкерси». Це були найбільші на той час повітряні транспортники Німеччини. В кораблях такого типу доставляли боєприпаси й провіант оточеній армії Паулюса, Там, у сталін-градських степах, значна частина повітряних велетнів знайшла собі могилу. А тепер і ці «останні з могікан» збиралися взяти курс у тому ж напрямку.

Чи то роздуми над схожою ситуацією, чи то приреченість акції, яку фон Шеллер мав провести, заплативши за чуже безумство власним життям, вибили його з колії. Він блукав аеродромом знесилений, до всього байдужий.

Клопоти по завантаженню десантних кораблів узяв на себе хтось із взводних командирів. З мокрими чубами бігали курсанти, вантажачи в літаки кулемети, ящики з боєзапасом, навіть сідла і збрую для верхової їзди.

Начальник школи тільки ненадовго вийшов із стану щоку й наказав Клинченкові перевірити, чи не забули чогось. Тут же капітан передав йому різні фальшиві документи, сфабриковані в спеціальних майстернях штабу «Валлі» для роздачі розвідникам. Клинченко сховав їх у польову сумку, сказавши, що зробить це на місці десантування. Фон Шеллер не заперечував.

Ще й сонце не зійшло, коли «Юнкерси» взяли курс на Варшаву. Там сталася перша затримка: на одному з літаків відмовив мотор, його ремонтували п'ять днів, фон Шеллер не підганяв ремонтників: він не поспішав умирати. Здогадався, що виконує не почесне завдання, як твердив йому Баун, а відбуває кару за неповагу до Герінга. Цей настрій передався всьому складові десанту. Незважаючи на сувору заборону капітана, всі офіцери й курсанти у Варшаві понапивались. Федоров, хоча й не був винятком, звернув увагу Клинченка на це п'яне царство і сказав чомусь зовсім тверезо:

— Всі вони раби безвиході. Такими були ми в Севастополі, у двадцятому, коли штурмували трапи кораблів, сподіваючись врятуватися втечею. Тоді мені пощастило. Та для чого? Щоб майже через чверть століття, облазивши півсвіту, повернутися на рідну землю. Не щадіть мене, Миколо Романовичу, розкажете моєму синові і це. Може, сумний досвід батька зробить його мудрішим…

Двадцятого травня обидва «Юнкерси» знову піднялися в повітря і приземлилися на одному з аеродромів румунського Причорномор'я, щоб звідси вже одним стрибком подолати простір над Чорним морем з заходу на схід і, повернувши потім на північ, досягти малонаселе-ного району Яшкуль поблизу Астрахані.

І в Румунії фон Шеллер шукав приводів для затримки. Він затіяв шифроване листування з «Валлі-1». Повідомляв, що, по-перше, одного перекладача Федорова — замало: хай терміново вишлють ще одного. По-друге, з'ясувалося, що потрібно мати з собою запаси прісної води, а для неї — тару. По-третє, — він хоче знати, коли стартують інші ешелони…

Баун відповів на всі ці звертання однією шифрограмою: «Ваша поведінка наводить на думку про боягузтво, а патякання в ефірі порушує конспірацію і вашу власну безпеку. Виконуйте наказ. Чекаю повідомлень з-під Яшкуля».

Того ж дня літаки вилетіли. Набрали граничну висоту. Члени екіпажів хвилювалися, бо повітряні кораблі будь-якої хвилини могли наразитися на вогонь радянських зеніток або на винищувачі.

Однак політ відбувався спокійно. Фон Шеллера цей спокій дратував, особливо, коли позаду лишилися мореькі простори й під крилами літаків знову простерся суходіл. Капітан одверто поділився тривожними передчуттями з Клинченком:

— Моторошно від цієї тиші. Не віриться, що радянські звуковловлювачі жодного разу не запеленгували нас. Схоже, що вони стежать за літаками й очікують посадки…

Не встиг договорити, як ударили зенітки, і попереду та з боків затанцювали золотаві бризки розривів. Фон Шеллер аж зрадів, кинув задоволено:

— Я був кращої думки про радянських артилеристів!

Клинченко лише посміхнувся. Безперечно, протиповітряна оборона, попереджена Центром, «веде» літаки і саме для того, щоб ворог не здогадався, що злочинні наміри його викрито, час від часу відкриває вогонь.

На світанку двадцять третього травня радист доповів фон Шеллерові:

— Чую позивні маяка агентури з місця приземлення: два тире, крапка.

— Фу-у-у, — перевів подих капітан і наказав льотчикам іти на маяк.

Тим часом уже розвиднілося. Штурмани, звіряючись з картою і приладами, дали льотчикам розрахунки на посадку. Літаки знизились. Незабаром показалися піски, рівні, нескінченні, облямовані голубою лінією обрію. Зволожені весняними дощами, вони стали прекрасним аеродромом.

Ще не заглохли мотори, ще крутилися на великих обертах пропелери, коли капітан дав наказ висаджуватись. Він поспішав якнайшвидше розвантажити літаки, зайняти кругову оборону, вислати розвідку. Квапились і льотчики: на відкритій місцевості «юнкерси» було видно здалеку.

Хтозна звідки виринуло четверо цивільних. Троє спинилося кроків за двадцять, а один підійшов до фон Шеллера, вдягненого у форму майора радянських військ. Незнайомий назвав пароль. Вислухавши відзив, він додав:

— З щасливим прибуттям! Як чули сигнали маяка?

— Прекрасно! Доповідайте обстановку!

— За нашими спостереженнями, ближче десяти кілометрів — ані живої душі! Ми патрулюємо тут давненько.

Фон Шеллер наказав Клинченкові взяти цих четверо агентів, своїх розвідників і оглянути місцевість аж до Яшкуля. Решта особового складу десанту мала копати окопи й готуватися до кругової оборони.

Кілометрів за п'ять від літаків спостерігачі Клинченка помітили роту радянських солдатів з офіцером. У бінокль добре видно було: солдати несуть з собою мішені.

— Йдуть, певне, на стрільбище, — сказав Микола, вислухавши донесення спостерігачів. Мирно розминемося. Ми у радянській формі. Скажемо, що повертаємось з далекого наряду.

Хвилин через двадцять групи зблизилися. Клинченко привітав офіцера й попросив закурити:

— Йдемо здалеку. Тютюнцю й на затяжку ні в кого. А курити хочеться так, що аж вуха пухнуть…

Зустрічний добув пачку «Біломора». Десантники, за прикладом командира, потяглися до кисетів з махрою, простягнутих радянськими солдатами. Строї змішалися. Вийшло так, що біля кожного десантника опинилося принаймні двоє радянських бійців.

І тут несподівано пролунала команда Клинченка німецькою мовою:

— Не чиніть опору, ми оточені!

Дехто з гітлерівців схопився за зброю. Та застосувати її не