Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Елені не було видно, хто схопив її за волосся. Боляче було дуже сильно. Той, хто вчепився їй в потилицю, по-трохи виривав волосся з корінням. Далі мав бути скальп.

- Хто ви?

- Хто я? А яка різниця?! Яка різниця, хто тебе вб’є!

Хто б це не був, але він потягнув її за волосся по підлозі в протилежний бік від того місця, де лежав Федеріко.

Елена закричала від болю. В неї неконтрольовано йшли сльози. Вона намагалась вчепитись та ухопитись руками за кожен фрагмент меблів, які вона заледве могла розглянути. Її хитало з боку в бік. На момент того, як її дотягнуть в пункт призначення, у нападника в руці залишиться жмут її волосся.

Нарешті це припинилось. Волосся відпустили. Під собою Елена відчула мокру землю. Очевидно, що це було заднє подвір’я. Навколо було темно, а світло з будинку освітлювало лише вихід зі скляних дверей.

Її штовхнули ногою в бік.

- А ну, подивись мені в очі. Швидко!

Елена не відчувала свої рук. А щоб піднятись, її потрібно було на щось опертись.

- Ти, що оглухла! Ворушись!

Елена все ж таки спромоглась піднятись на лікті. З другої спроби вона підняла голову так, щоб побачити фрагментарно обличчя злочинця. Але цього не вистачило, щоб його ідентифікувати.

- Хто ти?

- Знову це безглузде запитання. Може щось нове придумаєш?!

- Не хочу…

Елені було складно говорити. Голова гуділа, думки перебували в дисонансі, в тілі не було достатньо сил, щоб опиратись. Вони з Федеріко опинились в становищі, про яке вона все життя «мріяла».

- Не чую, що ти там мимриш. Гучніше!

- Я не хочу нічого придумувати! Я взагалі нічого не розумію! Тому відвали від мене!

- Стули пельку, стерво!

- Що тобі треба, паскудо?

Елена вже напівсиділа, опираючись руками в землю. Окрім піску, там було повно дрібних камінців, які нещадно врізались в долоні. Але зараз вона мала терпіти.

Очі, які періодично норовили закритись, Елена не зводила з чоловіка. Він був кремезним. Не дивно, що ритм його дихання не збився, поки він її тягнув. А от вік було складно визначити. Від тридцяти п’яти до сорока п’яти. Раніше Елена його не бачила. В досьє на «Червоних буйволів» і «Шлях» фотографій не було. Але він точно був один з них. Тут, в цьому будинку, окрім неї та Федеріко, більше сторонніх бути не могло. Це точно був хтось з тих, кого чекав на зустріч Макс.

- Шкода, що Макс не встиг тебе продати. Але я був тим, хто збирався віддати за тебе дуже велику суму. Уяви, прокурор особистого використання.

- Продати..?

- Так, звісно. Макс не мав іншого шансу на реабілітацію в наших очах, як тільки пустити тебе в розхід. Це ж все через тебе. Ну, і через його дурість. Але про мертвих погано не можна, чи не так?

Він засміявся сам зі свого жарту. А Елена ще намагалась опанувати своє дихання, серцебиття та хід думок. Її хотіли продати. Як товар. От чому Максу так важливо було довести її живою і цілою.

- Так, зараз під’їдуть мої люди. Ми маємо тебе вивезти звідси. Сандра не може вже чекати.

Сандра? Жінка чи дівчина. Весь цей час Елена думала, що Садро, як називав свого співрозмовника Макс, - чоловік. Але вона й подумати не могла, що це хтось жіночої статі.

- Сандра? Хто це?

- Ну, знову ти мимриш. Скільки можна? Говори чітко і гучно!

Натомість, щоб дочекатись її гучної відповіді, чоловік нахилився сам до неї. І це був шанс.

Елена правою рукою вийняла електрошокер з кишені сарафану і за секунду про пустила розряд через шию злочинця. Його очі закотились – і він впав набік.