Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

Сповідуватися? Кілька днів тому — може, і так, хоча навряд чи до пуття зумів би про все розповісти. Але сьогодні? Толпі відчув, як щось у ньому твердішає та кам’яніє в шкарлупу. Може, серце, може, щось інше, ще глибше. Дивно, але йому від цього було добре. Відчував себе чоловіком, а чоловіки рідко сповідуються.

— Ні, — заявив він із задоволенням, яке навіть йому самому видалося особливим. — Не сповідуватися. Потребую допомоги.

— То почекай, доки я скінчу сповідувати.

Толпі заціпенів. Чернець із тим само успіхом міг би дати йому в пику, наче якомусь молокососу. Йому, Толпі з банди Мишей!

— Чекаєш ще на щось?

Хлопець не відповів, відійшов до лавок. Лють аж ревла йому у вухах. Чекав він доволі довго, бо отець Рушель сидів, занурившись у бревіарій, і не виявляв жодного бажання вийти, хоча до сповідальні ніхто не підходив. Потім прийшла беззуба бабуся й почала голосно сповідуватися у засохлих старечих гріхах. Толпі якусь хвилю дослухався, але бабця не могла сказати нічого цікавого. Пізніше наблизився старший чоловік у поруділому костюмі, який провів у конфесіоналі чимало часу, а наприкінці тричі поцілував стулу. А після нього — ще одна жінка, яка висповідалася дуже швидко.

Отець Рушель, посидівши ще кілька хвилин, вихилився з-за ґратчастих дверей. Глипнув наліво, глипнув направо: нікого. Зняв стулу і вийшов.

— То ти кажеш, що це ти розбив місяць? — запитав нарешті, сівши біля Толпі на скриплячій незручній лавці. Хлопець прикусив губу та лише кивнув.

— Ну-ну. А я думав, що це комуністи. І пір’я янгольське тобі потрібне, бо ти новий хочеш зробити, так?

При кожному слові домініканця сільський хлопець усе чіткіше усвідомлював безглуздя цієї справи.

— Надумав пхати пальці в янгольські справи, хлопче, а може, навіть у Божі. Справа старих — застерігати, справа молодих — пересторог не слухати й мати потім розчавлені пальці. Що ж, у цьому повинна бути якась Божа мудрість, як у всьому світі. Ти, Толпі, людина мала та плюгава, і я відчуваю, що мотиви в тебе ниці та грішні, але Бог не бридиться бруднити руки навіть малим та плюгавим інструментом. Світу ж місяць потрібен, і, може, Господь й справді прагне тобою скористатися.

Отець Рушель замислився, задивившись у темряву над олтарем. Примарними пальцями перебирав намистинки ружанця. Десяток, другий. Толпі засумнівався, чи озветься домініканець знову.

— Рушниця висить у моїй келії. Добрий штуцер, ведмедя може завалити. Скажи комусь із братів, що прагнеш оглянути осідок святого чоловіка, яким я начебто був. В олтарику позаду є сховок, там знайдеш набої, благословенні самим Святим Отцем у Римі. Небо сьогодні буде безхмарним. Цієї пори року найбільше янголів спадає з боку сузір’я Лева.

Охриплий, сповідний шепіт домініканця все ще висів у повітрі, коли сам він уже зник. Здавалося, що чернець розчинився в тому шепотінні.

* * *

Хмар цієї ночі справді не було. З бездонної чорноти угорі линув шум просторів, який Толпі багато разів чув у рідному селі, але в місті щось подібне вдавалося почути незмірно рідше. Має бути тихо, має бути чисто та порожньо, наче хтось підмів небо перед великим святом. Тоді тиша сходить згори кількарівневим шумом. Інколи в ньому чути, як Бог торкається струн світу.

Толпі причаївся на верхівці Тринітарської вежі, на протилежному боці від того, де залишилася пляма від мізків Тифона Ґорґоновича. Зіщулився над антикварною рушницею, яку ледве зумів витягнути на вежу. Все ж добре, що штуцер виявився таким важким, бо мозольно лізучи вгору, він не міг дивитися на прихованих у дзвонах віркунів. Лише відчував на потилиці їхні комашині погляди, і йому здавалося, що якби він просто підвів на котрогось із них свої очі, то без вагання розвалив би тому голову кулею з освяченої рушниці. Насправді так думав.

А тепер він сидів на балконі та вдивлявся у небо. Воно аж роїлося зірками, що мерехтіли та вібрували, ледве помітно пересуваючись добре змащеними орбітами. Толпі не розумівся на астрономії й поняття не мав, яке із сузір’їв — це Лев.

Тієї ночі янголи спадали рясно та без чіткої мети, раз по одному боці небосхилу, раз — по другому, і неможливо було передбачити, де з’явиться наступний. Спочатку Толпі тримав рушницю в руках та шарпався то ліворуч, то праворуч щоразу, коли сильний розблиск перетинав безодню неба. Таким ось чином він змарнував чимало набоїв, яких у нього було не надто багато, а руки його втомилися. Потім він спробував узятися за розум, що ставалося із ним нечасто, і поклав рушницю на балюстраду балкона. Націлив дуло у шматок неба на півдні, відразу над фабрикою літаків та висячих садів Мадам. Бо ж сузір’я з якою часткою вірогідності могло бути саме там.

Упав наступний янгол, і Толпі знову схибив. Потім ще один, і ще один. Набоїв у патронташі залишилося сім чи вісім. Хлопець заскреготів зубами. З таким само результатом він міг стріляти в самі зірки, розраховуючи, що котрусь із них підстрелить. Пальнув, не думаючи, вгору, вклавши у той постріл усю свою сільську панщизняну злість.

Янгол ринув униз із складеними крилами, наче поранений горобець. Здається, Толпі навіть побачив кров на його тілі. Впав недалеко, напевне, на тому березі Бистриці, неподалік від Королівського ставка та парку біля Замойської.

Хлопець підхопився, якусь хвильку вдивлявся у місце падіння, а потім схопив рушницю і, незважаючи на її тягар, збіг сходами, перестрибуючи через три-чотири сходинки, мало не гублячи підошов чобіт. Вибіг з вежі, зістрибнув із мурів, невдало при цьому приземлившись. На заболілу щиколотку не звертав уваги, лише помчав Соборною площею, вже очищеною від сміття, і далі, минаючи Підвалля, аж до парку.

Крізь голе гілля цідилося зоряне світло, і поміж деревами не було надто темно. Толпі нервово бігав туди-назад, аж нарешті почув тріск та шелест в заростях неподалік.

Янгол лежав, зарившись у вологий підлісок. Його сяйво майже повністю згасло. Він нагадував недбало кинуту дитиною ляльку з руками та ногами, викрученими під дивними кутами. Він здригався, наче у нападі падавиці, й ледь чутно стогнав. Чорна пляма, що розквітала під правим крилом, повільно повзла білим тілом. Толпі спало на думку, що прибулець з неба повинен мати кров блакитну чи срібну, наче місячну, геть іншу, ніж у людини. Хлопець міцніше стиснув штуцер у спітнілих долонях; ніколи не відомо, що може спасти янголові на думку, особливо якщо він янгол упалий.

Мешканець неба не мав на собі одягу й поза сумнівом був чоловіком. Усі янголи є чоловіками, бо ж