Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

Наситившись один одним ми лежали. В обіймах коханих грілися. Ситі коти, не інакше. Все ж таки барси.

Звук його серця найкраща мелодія для мого слуху. Зараз воно б'ється спокійно, рівномірно, заколисуючи своїми мирними звуками. Не те що відразу, як тільки ми увійшли до кімнати та накинулися один на одного, наче спраглі в пустелі, що невідомо коли бачили востаннє воду.

Знадвору вже не було чути голосів веселого натовпу, тепер відгукувалися поодинокі вигуки, тих хто ще вирішував, як продовжити свято, але вже деінде, подалі від будинку лисів.

Яр виявився правий. Вечірка тут тривала недовго, або ми надто зайняті були, нашим воз'єднанням, що і не помітили, як час швидко промайнув. Коли заходили у будинок було ще світло, а тепер за вікном сутінки. Хоча, зараз зима, швидко темніє.

Так лежати, насолоджуючись теплом коханої людини, приємно. І можна цим моментом насолоджуватися вічно...

- Переїжджай до мене жити, - несподівано запропонував, збентеживши насолоду мовчання між нами, Яр.

Я аж піднялася, щоб поглянути йому в очі. Що на нього найшло?

- Чому такий поспіх? - не втрималася від доречного запитання.

- Не хочу втрачати жодної хвилини, яку можемо провести разом, - не витрачаючи часу на роздуми, відповів Барсик, - ми і так були в розлуці надто довго. Думав, збожеволію від туги за тобою.

І стільки болю в коханих очах хлюпочеться. Стільки надії та благання у погляді синьому.

Не відразу помітила, він наче старшим став. Подорослішав. Чи мені вже ввижається.

Скільки часу я його знаю?

Тільки ті місяці проведені разом у лісі.

Не так і багато.

Мало. Дуже мало часу було проведено разом...

А хочеться все життя... І навіть більше...

- А, можливо, ти до мене? Я тільки звикла до нового житла, - відповіла посміхаючись.

Надто вже серйозні речі почали обговорювати. Навіщо ж так відразу?

А де милі розмови ні про що? Годинні зізнання у вічному коханні?

Переїзд до хлопця - це не жарти, а дуже важливий крок. Не можна ось так просто взяти та почати жити разом. Чи можна?

Та про що я взагалі думаю? І чим голову собі забиваю?

Ми і так жити розпочали відразу разом. З перших хвилин, після нашого знайомства, перебували разом.

Спочатку у наметі. Спали в одному спальному мішку, а це ж у перший же день.

Потім у лісовому будинку. Хоча, кімнат і вистачало, але ділили одне ліжко.

І нічого страшного не сталося. Ніхто мене не кривдив. До неподобства не заставляв. Усе було культурненько та з дотриманням усіх норм моралі.

То чому ж від, цілком очікуваної, пропозиції, мене так штормить? Чому злякалася?

Нічого ж нового мені не запропонував, тільки логічне продовження наших стосунків, що зародилися у дрімучому лісі.

Чи це близькість цивілізації, та думки суспільства, мають, настільки вагомий, вплив на мене?

Напевно, так і є. Завжди боялася, в очах оточуючих, побачити засудження, за вчинки свої, за вибір.

Надто невпевнена у собі. Зі зламаною, покаліченою самооцінкою - я є дівчина. Хочу здаватися, навколишнім, сильною та незалежною від обставин. Але на ділі все виявляється дещо жалюгідно - гра на публіку.

Нікому не потрібна гра на публіку.

Аж бридко, що загрузла у болоті чужих думок та схвалень.

Для кого вони потрібні?

Для чого це все позерство?

Якщо ця гра, у ідеальне життя, насправді, вбиває все те чудове, чарівне, навіть повсякденне, щастя просто бути разом з коханою людиною, та просто радіти, тому що ми разом.

Не потрібно оглядатися навколо, шукаючи схвалення своїм рішенням. Потрібно хапатися за можливість бути разом. Адже іншої можливості може і не бути.

Життя надто непередбачуване, щоб слухати поради зі сторони.

- Мені байдуже куди їхати, аби з тобою, - нависнувши наді мною, задоволено простяг Яр, - але жити будемо у мене.

- Чому це? - не здавалася.

- А тому, що ти живеш з братом, а я сам. І тим більше, якщо ти переберешся до мене, не думаю, що він буде проти, навідміну від другого варіанту, з моїм переїздом до вас, - вагомий аргумент, і не посперечаєшся. - Та і Северину, не завадить більше простору, щоб влаштувати своє особисте життя.

- Ну все, у мене немає більше аргументів проти, - підняла руки, здаючись.

А Барсик, тільки і чекав на мою капітуляцію. Закріпив, наш взаємовигідний, договір поцілунком.

Ох, і знає, як мене вмовити. Спокусник...