Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Але це Ксюха.

— Асю, вибач, — лепече подруга. — Я зовсім мізки втратила і лише про себе думала. Так хочу, щоб у вас із Романом все вийшло, тому й почала його розпитувати. Сподівалася, він щось скаже про тебе, ну чи хоча б поводитиметься нормально, а не як козел! Якого дідька він розкомандувався? Ще й перебив тебе на півслові.

Ксю підходить до мене і несміливо обіймає за плечі. Я, придушивши гіркоту розчарування, усміхаюся.

— Ти ні в чому не винна. Звідки тобі було знати, що Роман так відреагує? Для мене це також стало відкриттям. І прикро, що про його сварку з вітчимом я дізналася від тебе. Я вважала, що ми з Ромою друзі.

— Друзі?

— Ну, не пара ж, — я здавлено хмикаю. — Все, Ксю, нафіг цих шкідливих мужиків — давай нап'ємося. Ти там наливки пропонувала?

— О, я тільки за, — погоджується подруга.

На барі ми одразу замовляємо по дві порції всіх видів наливок. А їх тут дуже багато: вишнева, медово-імбірна, яблучна, трав'яна, цитрусова, а також хріновуха, перцівка, калганівка, спотикач. Здається, ми з Ксюхою переоцінюємо свої можливості.

Повертаємося до столика трохи очманілі від того, скільки алкоголю ми маємо випити. Змовницьки переглядаємось — ну а хто казав, що буде легко?

— Даню, пересядеш до свого брата? — вимагає Ксю.

Я дивуюсь, але виду не подаю. Може, так і справді буде краще. Знаходжу в собі сили подивитися на Романа та перетинаюсь з ним поглядом. У його зеленій глибині вже немає тієї недавньої відчуженості, і агресії немає, і холоду. Тільки застиглий біль, який я не мала побачити. Він явно не очікував, що ми зустрінемося поглядами, тому швидко відводить очі.

Серце відчайдушно ниє. Навіщо так ускладнювати? Сердитись, мучитися, зриватися на мені? Хочу забути про все і просто обійняти Романа, поцілувати з ніжністю, вдихнути улюблений запах.

Стоп! Не можна піддаватися хвилинній слабкості. Йому боляче, але це все одно не привід затикати мене.

До столика підходить офіціант і ставить двадцять чарок із різнобарвними наливками.

— Ви серйозно? — сміється Данило. — Нам з Ромкою доведеться вас на собі додому нести.

— У машині виспимось, — безтурботно махає рукою подруга. — А ви заздріть мовчки. Смачний лимонад, так, Даню?

— Відмінний, — він з ніжністю дивиться на Ксюху. — Давайте вип'ємо за нашу зустріч.

Малинова наливка виявляється дуже смачною. Що ж, це добре.

Ми з Ксю обговорюємо нудні університетські справи, а брати базікають про роботу. Наливки випиваються одна за одною, всередині гаряче і терпко, я вже досить хмельна, щоб забути про все і тупо насолоджуватися життям. Хихикаю над якимось жартом, беру спотикач і кашляю, бо він міцний, а з кожною наступною чаркою пити алкоголь стає складніше.

— Ти в порядку? — тихо питає Роман.

— Бувало й краще, — широко посміхаюся і цокаюся з Ксюхою.

Яка це наливка? Сьома? А що, ми молодці, справляємося з поставленим завданням. Потрібно йти вперед, до переможного кінця! Я насилу фокусую погляд на Ксю, інтер'єр бару трохи пливе і хитається, в роті солодкий присмак, який хочеться чимось запити.

— Дозволь-но, — тягнуся через весь стіл і забираю лимонад у Романа. Роблю кілька ковтків: цитрусовий напій перебиває неприємний алкогольний післясмак.

— Ти впевнена, що варто допивати всі наливки? — обережно цікавиться Роман.

— Звичайно! Свято тільки починається, — махаю руками і тягнуся до хріновухи. Смішна назва. Починаю хихикати.

— Блін, хто придумав назвати напій хріновухою? — п'яно сміється Ксю.

Подальші події відбуваються не зі мною. Тіло живе власним життям, хмільна веселість огортає мізки. Ми з Ксю справляємося з усіма наливками, а потім, обіймаючись і хихикаючи до сліз, прямуємо до бару, де замовляємо пляшку дорогого вина. Нам обов'язково потрібен алкоголь у машину, без нього нудно їхати аж п'ять годин. Хитаючись, ми підходимо до столика і гордо показуємо вино нашим чоловікам. 

Хоча ні, Ромка ж не мій чоловік. Вічно про це забуваю!

Данило зображає незадоволеного хлопця, награно хитає головою, але очі його радісно блищать. Як же добре, що він не влаштовує істерики і не звітує Ксю за алкоголь. Подумаєш, наливок перепили — з кожним може статися. Тим більше, привід серйозний — у неї весілля на носі. А я хочу заглушити смуток пристойною дозою спиртного. Мені можна. У мене немає хлопця, немає батька, немає нікого, хто б просто обійняв та підтримав. Окрім Ксю. Але іноді мені потрібне міцне чоловіче плече, на яке можна спертися. 

Здається, саме зараз я розумію, що у нас із Романом не буде хепі-енду.

— Пора додому! — кричить подруга.

Ми виходимо на вулицю та сідаємо на заднє сидіння автомобіля. Коли виїжджаємо з Києва, то згадуємо про куплене вино. Тож ми п'ємо терпкий напій і голосно сміємося.