Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Тіло неприємно нило від незмінної пози. Холод дедалі більше обволікав кінцівки, зуби голосно відбивали чечітку в роті. Хотілося прийняти гарячу ванну і випити чаю з імбиром, щоб хоч трішки зігрітися. Хотілося забрати дітей і нарешті повернутися додому. Обійняти їх. Заспокоїти. Хотілося, щоб це все швидше закінчилося. Як же я втомилася...

— Цегла — мій зведений брат, — твердо сповістив Міша, вриваючись у мої хаотичні роздуми. — Точніше, був ним, — з усмішкою додав він.

Кілька секунд я витріщалася на хлопця, обмірковуючи почуте. Побита голова з перебоями перетравлювала отриману інформацію.

— І...? — провела язиком по пересохлих губах. Новина про їхню некровну спорідненість мене зовсім не здивувала. Гаразд, Цегла і Міша — зведені брати. І що? Це помста за нещасливе дитинство? Неподілену іграшку? Але до чого тут я і діти? Я не розуміла, як пов'язане його вбивство і наше викрадення.

— Коли Цегла потрапив до в'язниці, нашими справами займався я, — з удаваним спокоєм промовив Міша. Він хотів здаватися незворушним, але я бачила, як хвилями ходили жовна на його обличчі. Бачила, як він сильно стискав кулаки, як рвано дихав. — Товаром, поставками, розбірками, усім, — хлопець заходив по гаражу, широко жестикулюючи. — Усю брудну роботу робив я. Усе блд робив я! — він зірвався на несамовитий крик. — Щоб одного чудового дня мій зведений братик повернувся на волю і притягнув із собою нікому невідомого Дмитра, який його хоробро врятував із палаючої камери, — Міша презирливо сплюнув, наче на язик попалося щось гидке.

— І замість тебе Цегла призначив Діму? — я закінчила напівзапитальною інтонацією, до кінця сумніваючись, що правильно зрозуміла його.

— Так, блд! — гнівно рявкнув Міша. — Так! Так! Із почестями віддячив йому за порятунок. Просто лицар в обладунках блд. Немов я був ніким. Смердючою шавкою, яка ні на що більше не годиться, — хлопець заткнувся і нервово захохотів. — А ось Діма — це так, це зовсім інше, — крізь моторошний сміх промовив він. — Чудовий хлопець, якому можна було довіряти. Цегла навіть призначив мене його помічником. Помічником, блд! Щоб я вів його в курс справи. Навчив усього. Пояснив.

— Але ви ж начебто добре ладнали? Я б навіть сказала, що дружили. Ти завжди заступався за Діму, відгукувався про нього з повагою. Чи це була лише гра? Фальш?

— Ех, Злато-Злато, звісно, я не міг пробачити такого приниження... Ані Цеглині, ані, тим паче, цьому впевненому виродку, Дмитру, — Міша кивнув кудись поверх моєї голови, немов подумки перенісся в минуле. Він повільно міряв кроками приміщення і час від часу незрозуміло хмикав. — І я придумав план помсти. Адже ніхто й ніколи не подумає, що хороший хлопець і вірний помічник, як я, може зрадити або зробити щось за спиною. Зможе красти товар і "допомагати" шукати щура з усіма. Підставляти інших, щоб врятуватися самому. Мда, цю роль я виконував на "відмінно".

— Але..., — запнулася, підбираючи потрібні слова, — навіщо було чекати стільки років? Не простіше було вбити всіх одразу?

— А яка мені з цього користь? — хлопець здивовано повів плечима. — Залишитися без грошей і все життя поневірятися по смітниках у надії сховатися від головорізів Цеглини? Ні... —  протягнув він із маніакальним задоволенням. — Це було занадто безглуздо. Помста — страва, яку потрібно подавати холодною. Саме в той момент, коли ніхто й не очікує. І якби не ти, — очі Михайла загорілися небезпечним вогнем, — усе давно б закінчилося. Ще тоді, в лісі. Підставного щура покарали б, а я б із легкістю зміг перевести всі підозри на Діму. Але ти, як відчувала, коли потрібно було з'явитися і все зіпсувати, — хлопець полоснув по мені презирливим поглядом, і я мимоволі втиснулася спиною в шершаву стіну. — Хоча, знаєш, так вийшло навіть цікавіше... Як ти думаєш, хто повідомив Цеглині, що ти прокурорська донька? Якраз у день вашого весілля?

Я розуміла, що це риторичне запитання і мовчала. Судомно ковтала в'язку слину, щоб хоч трохи зволожити пересохле горло, і не наважувалася говорити.

— Це був я, — не дочекавшись моєї відповіді, гордо вимовив Міша. — Я... , - широка усмішка заграла на його обличчі. — Я навіть підкинув зведеному братику ідею, щоб ти особисто вбила Діму. Влаштувати показову страту перед усіма його амбалами... Але й тут ти блд зіпсувала всі плани! Тупа сука! — хлопець замахнувся кулаком на мене, але в останню мить врізав ним в стіну. Я пискнула і зіщулилася сильніше, ніж раніше. Зробила різкий вдих і, заплющивши очі, завмерла в очікуванні ударів. Але їх не було.

— Я ж би тебе відпустив... і дітей теж, — важко дихаючи, зізнався Міша. — Якби ти навела пістолет на Діму, а не на мого тупого братика! Усе б давно закінчилося, і б уже була на півдорозі до Італії. Могла пити вино, знімати свої непотрібні відео для інстаграму і набирати нових підписників.

Я неспішно підняла голову і зустрілася з поглядом хлопця. Божевільним, відчуженим, немов він не тут зараз, а десь далеко думками. Чомусь я не повірила жодному його слову. Не вірила, що все так би так закінчилося. Не витримавши чергової мовчазної паузи, я хрипло попросила:

— Михайле, будь ласка, давай я зараз зроблю все, що потрібно. Усе, що ти скажеш, тільки відпусти нас. Діти ні в чому не винні. Будь ласка.

— Звісно, зробиш, — Міша розтягнув губи в подобі посмішки і удавано-ласкавим голосом додав. — Ти переживаєш за сина, сестру, і це нормально. Бачив Бог, Злато, я не хотів вас убивати. Бачив Бог..., — хитаючи головою, пробурмотів він. І мій мозок відмовлявся розуміти почуте.

Ні-ні-ні-ні, він цього не зробить. Це все неправда.

— Михайле, будь ласка... — ледь чутно вимовила. В очах застигли сльози, але плакати сил не залишилося. Я благатиму його, як тільки зможу.

— Злато, — хлопець нахилив набік голову і подивився на мене як на нерозумне звірятко. — Не бійся, скоро прийде Діма і все закінчиться.