Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Суперґуляш, — кидаю в опущене віконце, рушаючи з місця.

Угорка стоїть край дороги, її постать у фартусі і мереживній блузці віддаляється, спершу повільно, відтак швидше і швидше, доки перетворюється на невиразний силует, що якоїсь миті зливається з обрієм.

То було не більше, ніж мерехтіння уяви. Невеличка забава, що відволікала від одноманітної їзди, пучка адреналіну. Не думаю, що я легковажив. Я прокручував це щоразу, коли перетинав кордон, і щоразу нічого не ставалося. Був упевнений, що нічого й не може статися.

Коли ж це сталося, я виявився заскоченим. Я до останньої секунди вірив, що це звичайнісінька помилка, і все швидко владнається. Фантазії мають здатність матеріалізовуватися; передусім ті, що не треба. Хто і чому підставив мене, я не знав, та й це вже нічого не змінювало. Хоч і з великим запізненням, я таки добрався до місця призначення, одначе в цьому було ще менше сенсу.

Випірнувши з приміщення, митник дав знак зʼїхати вбік. Я роззирнувся, проте ні позаду, ні попереду нікого іншого, кого це могло б стосуватися, не було — то була смуга для власників дипломатичних паспортів.

Герой міг зупинити мене з якої-небудь іншої причини. З будь-якої, лише не цієї. Наприклад, щоб побажати «Щасливої дороги». Або поцікавитися, що нового там, звідки я їду. Або замовити щось. Або щибнути цигарку. Однак усе виявилося серйознішим.

Ось митник бачить номерний знак і наліпку CD, він просто не може не бачити їх.

— Ваші документи, будь ласка.

Цієї миті з приміщення вигулькують його напарники.

— Відчиніть багажник.

Я не рухаюся. На мене сходить спокій. Я ніколи не думав, як поведуся в такій ситуації. Чекаю, коли мені віддадуть документи, проте митник зволікає. Він нікуди не квапиться, це його служба.

— Нем тодом?

Я вловлюю в його голосі глузливу нотку, змішану з невдоволенням. З дипломатами так не розмовляють.

Очевидно, йому ще ніколи не випадало нагоди трусити рідного консула, й ось сьогодні він може нарешті постати в усій красі.

Митник — дядько в літах: сиве волосся, сиві вуса і викотом черево. Втикає на добробут онуків. Й ось відкрилась нагода вислужитися перед тим, як вийти на пенсію. В подяку отримає іменний годинник з підписом премʼєр-міністра. Цікаво, як довго вони чекали на мене?

— Не розумію.

— Не розумієте?

— Ні. Що це означає?

— Це й означає.

Опиняючись перед очевидним, ми відмовляємось сприймати його.

— Усе гаразд, — кажу.

— Що?! — він визвірюється на мене.

— Що? — горлаю й собі.

Це дещо присаджує його, одначе по суті нічого не змінює.

— Я ж переклав вам. Працюєте консулом і не розумієте? Он я звичайний митник, а дещо тямлю, — мовив мій співрозмовник з притиском на «звичайний».

— В Словаччині.

— Вийдіть з машини, — скомандував він і, долаючи нехіть, додав. — Будь ласка.

Він усе ще не певний — на одній шальці мій статус, на іншій — відмашка, яку отримав. Час до часу таких, як він, на когось спускають. Всі вони на коротенькому повідку. Шальки усе ще хитаються, проте котрась із них таки переважить.

— Ви не маєте права. В мене дипломатичний паспорт. Це помилка — ви щось переплутали. На мене поширюється недоторканність. У мене імунітет.

— У мене також імунітет.

— Я поскаржуся.

— Як тільки завершимо огляд.

І тоді вони взялись до роботи, перетельбушивши буквально все, не пощадивши ні футболок, ні трусів, кожний папірець, кожну найнікчемнішу річ.

Розправившись з валізою і спортивною сумкою, вони з такою самою незворушною цілеспрямованістю взялися за автомобіль. Було в їхніх рухах щось потворне й пластичне. Я почувався студентом-початківцем в анатомічному кабінеті.

Я не спізнав ні страху, ні хвилювання. Рутинність і впевненість, з якою вони орудували, дивним чином навіювала спокій, наче все, що відбувалося, зовсім не стосувалось мене.

Так діють лише тоді, коли знають, заради чого. Не завдавши собі клопоту простукати метал, як це роблять, рухаючись навмання, вони відразу перейшли до суті, один — з одного боку, другий — з іншого, розкрутивши кожну шурупку, освітивши ліхтариком найвіддаленішу заглибинку, тоді як третій наглядав і асистував.

Коли перший блок вислизнув просто в руки одного з них, всі троє перезирнулися. Я волів би, щоб це було те, що їх цікавило.

На жаль, вони шукали не цигарки — досить було їхніх спантеличених мармиз, щоб це втеленькати. Виклавши блок за блоком, наче усунувши незаплановану перешкоду, вони продовжили огляд. Їхні рухи ставали неквапливішими, обережнішими, пластичнішими, передчуваючи урочистість моменту, до якого несхибно наближалися, наче знали все наперед, збоченськи відтягуючи солодку мить істини.

Я надав би перевагу філософському мовчанню, проте довелось відповісти на кілька запитань. Я сказав, що нічого не знаю. Не думаю, що хтось на моєму місці зімпровізував би щось дотепніше. Я повторював це, як мантру. Поводився так, наче вперше побачив цигарки і те друге, яке вони обережно виклали; не те щоб це була безпрограшна тактика — іншої я не мав.

Знайшовши пакунок, вони заспокоїлись. Автомобіль враз перестав цікавити їх. Тоді в мене ще не було порше, і я користувався службовою тачкою. Їхній успіх — чийсь провал; того разу мій.

— Воно само опинилося там, ге?

Я не стверджував цього. Я ще раз повторив, що я, як і вони, вперше це все бачу.

— Це провокація.

— Що ви маєте на увазі? — вони наїжачилися.

— Мене підставили. Мене зумисне підставили, — докинув я. І в цій підставі вони брали участь. Їм була відведена роль тих, хто бере на гарячому. Вони були всього-на-всього інструментом.

— Ваші спільнички.

Вони подивилися на мене з ноткою жалю і зневаги. Їм не конче хотілось цим займатися, однак професійний азарт і нагода вислужитися здобули гору.

— Я не знаю, про що ви говорите.

— Про автомобіль. Ви ж не будете заперечувати, що його нафаршували?

Я кивнув.

— От і добре.

— Я не маю до цього ніякого стосунку.

— Ви хочете сказати, що це відбулося без Вашого відома?

— Я вже пояснив вам.

— І як ви це уявляєте?

— Звідки мені знати?!

— Ну не ми ж вам підлаштували...

А таки підлаштували. Хоча, звісно, не вони. До них я не мав претензій. У мене поготів не буває претензій. Не я до них причепився.

— Це дискредитація мене.

— Можливо.

— Це все зроблено зумисне.

— І ви ні про що не здогадувались...

— Саме так.

— Але ж це професійна робота!

— Я тут ні до чого.

— Знаєте,