Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

його бачила — у бібліотеці, мабуть, в одному з дурнуватих фоліантів, які Дзян змушував її читати під час ґрунтовного дослідження всіх таємних знань людства. Жинь подумала, що, мабуть, то чудовисько, якась міфологічна істота з дивними здібностями.

— Та невже? — скептично промовив Дзюнь. — Звідки ви знаєте, що то чимей?

Жінка глянула йому просто в вічі.

— Бо воно зриває з трупів обличчя, — неспокійно відказала вона. — Я бачила тіла, я знаю… — вона не договорила.

— На що воно схоже? — запитав Алтань.

Жінка здригнулася.

— Я не бачила зблизька, але наче… на велику чотириногу істоту. Завбільшки з коня, а руки як у мавпи.

— Істоту, — повторив Алтань. — Ще щось?

— У нього чорне хутро, а очі… — вона зглитнула.

— Що — очі? — тиснув Дзюнь.

Жінка відступила.

— Як у нього, — сказала вона й показала на Алтаня. — Червоні, як кров. Яскраві, як полум’я.

Алтань відпустив молоду жінку назад у натовп, і вона одразу щезла в потоці людей.

Двоє командирів перезирнулися.

— Треба когось туди відправити, — сказав Алтань. — Хай хтось уб’є тварюку.

— Так, — одразу погодився Дзюнь. — Мої люди займаються натовпом, але я можу зібрати загін.

— Загін нам не потрібен. Вистачить і одного з моїх людей. Ми не можемо відіслати всіх. А раптом муґенці використають цю можливість, щоб напасти на нашу базу? Це могла бути диверсія.

— Я піду, — миттю зголосилася Жинь.

Алтань похмуро глянув на неї.

— Ти знаєш, як упоратися з чимей?

Вона не знала. Вона тільки-но згадала, що таке чимей, але то були лише підручники в Академії, й вона заледве пам’ятала прочитане. Однак Жинь була впевнена, що це вже більше, аніж знав будь-хто з підрозділів чи з Цике, бо ж нікого більше не змушували читати таємні бестіарії в Сінеґарді. І вона не збиралася показувати своє незнання перед Алтанем, та ще й у присутності Дзюня. Вона впорається з цим завданням. Мусить упоратися.

— Я знаю не менше за інших, пане. Я читала бестіарій.

Якусь мить Алтань обмірковував щось, а потім коротко кивнув.

— Іди проти натовпу. Тримайся доріжок.

— Я також піду, — зголосився Неджа.

— Це не обов’язково, — миттю озвався Алтань.

Але Дзюнь сказав:

— З нею має бути хтось із Міліції. Просто про всяк випадок.

Алтань пильно глянув на Дзюня, і Жинь зрозуміла, у чому річ. Дзюнь хотів, щоб хтось її супроводжував: раптом вона побачить щось, про що Алтань не повідомив би Дзюню.

Жинь повірити не могла, що політика між підрозділами важить стільки навіть зараз.

Алтань хотів заперечити. Але час був зовсім не слушний. Він пройшов повз Неджу до натовпу й забрав смолоскип у цивільного, який саме йшов поруч.

— Гей! Мені він потрібен!

— Стули пельку, — наказав Алтань і відштовхнув цивільного.

А тоді передав факел Жинь і відтягнув її до прилеглої вулиці, де вона могла б уникнути натовпу.

— Іди.

Жинь і Неджа не змогли б дістатися середмістя, якби почали продиратися крізь потік охоплених панікою людей. Але будівлі в цьому районі були низькими та з пологими дахами, тож на них можна легко вилізти. Жинь і Неджа побігли по дахах, вогонь на їхніх смолоскипах розгойдувався. Досягнувши кінця кварталу, вони спустилися додолу й мовчки перетнули ще один квартал.

Нарешті Неджа запитав:

— Що таке чимей?

— Ти чув, що сказала жінка, — різко відповіла Жинь. — Велика тварюка. З червоними очима.

— Ніколи про таких не чув.

— То, може, й не варто було йти зі мною, — вона завернула за ріг.

— Я також читав бестіарії, — сказав Неджа, наздогнавши її. — Ні слова про чимей.

— Ти не читав давніх текстів. З архівного підвалу, — зауважила вона. — Доби Червоного Імператора. Там було лише кілька згадок, та все ж. Хтось зображає їх як дитину з червоними очима. Іноді як чорну тінь. Ця тварюка зриває обличчя своїх жертв, а решту трупа лишає неушкодженою.

— Моторошно, — сказав Неджа. — І нащо їй обличчя?

— Точно не знаю, — визнала Жинь. Вона порпалася в пам’яті, шукаючи ще бодай якусь згадку про чимей. — У бестіарії не зазначалося. Думаю, вона їх колекціонує. Якщо вірити книжкам, то чимей може прикинутися ким завгодно, близькими тобі людьми, тими, кому ти ніколи не нашкодиш.

— Навіть тими, кого воно не вбило?

— Напевне, — припустила вона. — Бо ж воно тисячі років збирає обличчя. Зі стількома рисами можна прикинутися будь-ким.

— І що? Як це робить її небезпечною?

Жинь озирнулася на нього через плече.

— Ти зміг би спокійно проштрикнути когось із обличчям своєї матері?

— Я знав би, що це нереально.

— Десь у глибині розуму ти знав би, що це нереально. Але чи зміг би зробити це тієї ж миті? Дивитися в материні очі, слухати її благання й устромити їй ножа в горло?

— Якби знав, що це жодним чином не моя мати, — сказав Неджа. — Чимей здається страшною, лише якщо застає тебе зненацька. Але не тоді, коли ти знаєш.

— Сумніваюся, що так, — сказала Жинь. — Ця тварюка не просто налякала одного чи двох людей. Вона нажахала пів міста. Ба більше, у бестіарії не сказано, як її вбити. Немає жодних історичних записів про перемогу над чимей. З цією ми битимемося наосліп.

Вулиці в центрі міста були спокійними: двері зачинені, попід будівлями стояли вози. Там, де мав бути галасливий ринок, було курно й тихо.

Але не порожньо.

На вулицях валялися тіла з різними ушкодженнями.

Жинь схилилася над найближчим трупом і перевернула його. Тіло було ціле, за винятком голови. Обличчя немовби пожували в найстрахітливіший спосіб. Очниці порожні, носа бракувало, губи начисто зірвані.

— Ти не жартувала, — визнав Неджа й затулив рота рукою. — Тигрячі цицьки. Що станеться, коли ми її знайдемо?

— Мабуть, я її вб’ю. А ти можеш допомогти.

— Ти зухвало самовпевнена у своїх бойових навичках, — сказав Неджа.

— В Академії я надерла тобі зад. Я реально оцінюю свої бойові навички.

Хвалькуватість допомагала. Відганяла страх.

Через метрів півтора-два Неджа перевернув ще одне тіло. На ньому була темно-синя форма Збройних сил Федерації. П’ятикутна жовта зірка праворуч на грудях визначала належність до офіцерського рангу.

— Бідолаха, — сказав Неджа. — Хтось не отримав послання.

Жинь оминула Неджу й простягла смолоскип уперед над закривавленим проходом. На бруківці були розкидані скалічені тіла цілого ескадрону Федерації.

— Не думаю, що його відправила Федерація, — повільно промовила Жинь.

— Можливо, весь цей час тримали тварюку під замком, — припустив Неджа. — Можливо, не знали, на що вона здатна.

— Федерація ніяк не могла цього зробити, — сказала вона. — Ти бачив, якими обачними вони були з катапультами в Сіне­ґарді. Вони б не випустили тварюку, не маючи змоги її контролювати.

— То вона просто прийшла сама? Чудовисько, якого ніхто не бачив століттями, вирішило з’явитися знову в місті, яке в цей час в облозі?

Жинь мала тривожну підозру щодо того, звідки взялася чимей. Вона вже бачила чудовисько раніше — на ілюстраціях звіринцю Нефритового Імператора.

«Я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце».

Відкривши в Сінеґарді ту порожнечу, Дзян прорвав діру в матерії між їхнім світом і суміжним. А тепер, коли Хранителя Воріт не стало, крізь цю діру пробралися демони.

«Така ціна. Завжди є ціна».

Тепер Жинь розуміла, що він мав на увазі.

Вона виштовхала ці думки