Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Але що вона каже? Чи можливо зрозуміти? Сестра запитала брата, чи він уже розповідав Довбушеві, про що йдеться. Брат стурбовано заперечив. Сестра глянула з тихим докором: «Але ж чому?» Брат виправдовувався: «Це треба б написати, викласти, обґрунтувати. Цілий трактат і контракт, з посилання на – і на – (Довбуш не зміг вловити цих слів), а наш приятель Довбуш читає іноді, так, читає святе Письмо, але цього читати не буде». Відкрили широкий вхід до намету, княжна ввійшла першою, а князь разом із Довбушем, тримаючи його під руку. І відразу заслонили вхідну завісу. Залишилися самі втрьох. Не самі. Посеред намету на купі подушок лежав буханець подільського хліба, величезний і ясний, як сонце. Довбуш низько вклонився хлібові. Довкола стояли, наче приготовані крісла, стоси округлих подушок, синіх і золотистих, по три в купі. Не сідали, чекали. Невдовзі почулися повільні кроки по траві. Троє в каптурах завели когось, хто був у пурпуровому каптурі, дуже високий і міцний. Вклонилися йому до пояса і вийшли. Перш ніж зняти каптур, прикритий повернувся до сестри і до брата. Обоє вклонилися йому до пояса, після чого князь поспішно зняв каптур із голови гостя і став перед ним на одне коліно. Високий гість був повний, з пухким білим обличчям, з довгою, штучно завитою чуприною, що спадала до рамен на блискучий півпанцир. Він дивився на Довбуша лагідно, заохотливо, як людина, що ніколи в житті не зазнала ні страху, ні найменшого ляку. Довбуш, який знав не одну тривогу й умів найдикішу тривогу спутати, мов шаленого коня, якраз на це мав особливе око. Такого він ще не бачив. «Звідки такі беруться?» Не знаючи, як почати, він і далі стояв випростуваний, наче застиглий, поки князь відрекомендовував його товстому панові: «Ваша королівська величність! Найясніший і милосердніший пане, оце приятель наш, про якого Вам відомо. Хоч такої неочікуваної кондиції, він покликаний до важливих чинів, сподіваймося, що обраний до великих».

Довбуш зрозумів більше, ніж половину. Те зрозумів точно, що йдеться про щось дуже важливе і що ніколи нічого подібного йому й не снилося. А може, снилося, але дуже давно. Він приглядався до ласкавого пана, побачив, що той, власне кажучи, не товстий, а радше дуже сильний. Силач небачений! Довбуш знався на цьому особливо добре. Сильний цей пан, страшенно сильний, але і це знічев’я, ніби йому це не потрібно, мов і це чемно прийняв з ласки.

Як же таке можливе? Така сила… Довбуш занепокоївся. Ледь глянувши на пана, миттю сам зрозумів: «Цей ніколи нікого не потребував, ані не потребує, бо все діється для нього». Довбуш переступав з ноги на ногу, ніби йому ступні буковий жар палив. «Чи ж може бути така людина?» Якось його надто припікали ті вуглі під ногами. Випередив пана, випалив, як з гарячки:

– Найясніший пане королю, яка ж то мати на цьому світі вас породила? І яке ж то дитя сміє називати вас батьком? Ви подобаєтеся мені, аж дух запирає. І хай понад роси, понад води, броди і перешкоди, на кожнім плаєчку, на кожнім перескочку провадить вас святий Бог, амінь.

Король примружив очі, потім знову прояснив їх ґречністю та ласкою, а Довбуш далі стояв на вуглях, і пекли його такі думки: «Що б я сам сказав, будучи хлопцем, якби побачив такого у буковинках під Варатиком над Білою Криницею? Не втік би. Упав би на землю перед ним, бо з неба. І на такого в той час найбільше я чекав. І подивіться: є такий».

Король зробив до князя такий рух, що Довбуш прислухався: до якої він музики? А може, йому тільки причулося? Букові вуглі пекли під стопами, а думки втікали, як стадо з розвіяними гривами. Він їх заспокоював: «Шу, шу, не шалійте». Оглядав убрання короля: воно було темно-сіре, як у будь-якого пана. Не кравець вимайстрував цю гідність, це ясно. Якби роздягнути цього пана догола, він буде так само рухатися, більше того, його вкриє прозора і плинна завіса. Король сів на високу купу подушок. З якої землі цей сон? Що ж знають про це наші бідарі? Це є власне найбільшою кривдою, що такого чоловіка ніколи не бачили.

Утім Довбуш почув, що говорить княжна. Очі її були широко відкриті і стяли. Холодні? Хтозна. Вона підняла голову і тихо та гордо споглядала покірно і звідкись дуже звисока. Кожне слово для того, щоби його записати, а записаний листок вкласти до євангелії:

– Найясніший пане, я чула пророцтво про неочікуваного, з несподіваного роду і такого заняття, яке кожен осудить. Тепер зрозуміла.

Княжна сказала щось таке, як говорять у латинському костелі. «Королівству нашому загрожують звідусіль, воно тріщить зсередини. Якщо не будемо поспішати… А ось людина».

Потім князь щось таке говорив поспішно, ніби книжку читав, просто нічого не можна було зрозуміти. Слова шелестіли, а до вуха не вміщалися. Довбуш уловив лише, тільки тому, що це було закінчення: «Зі слабкістю покінчимо, сильна королівська влада, для сваволі сильна рука, широкі права для народу». (Яка це слабкість, яка сваволя і рука, Довбуш не міг додуматися). Після цього всі троє подивилися на Довбуша, аж йому зробилося спочатку смішно, а потім ніяково. Король шепнув: «Так». Потім махнув рукою, вказуючи на заслону, і князь вийшов. За хвилю троє в каптурах увійшли разом із князем, ведучи людину в голубому каптурі. Вклонилися в пояс королеві і вийшли. Новий гість поволі зняв каптур, вклонився королеві, але тільки головою і тримав її довго схиленою. Іншим лиш кивнув мимоходом. Довго роздивлявся Довбуша, ні доброзичливо, ні неприязно. Довбуш дивувався, зрозумівши, що цей блідий суворий чоловік із гострою борідкою в широкому білому комірі, що спадав на плечі, був жидом. Очі гостя бігали з допитливою тривогою, і в них застигла непохитна гордість. Мабуть, королівський жид, самого короля підданий і побратим? А може, жидівський король? Він наче трясся, весь час хвилювався, то чимось задоволений, то вже незадоволений. Хоч високий і гордий, був похилений, бо постійно згинався.

Тут текст згадує так переконливо, наче Довбуш сам йому це передав.

«Похилений, – розумів Довбуш, – бо згинався невідомо як довго, ідучи підскальним плаєчком. Прийшов звідти, від вічного суду, це називається якось у їхній мові: Сафед».

Король привітав гостя так само ласкаво.

– Ми б хотіли, щоб майстер Рафаель познайомився з покликаним, коли мова йде про таку велику допомогу з його боку.

В очах майстра Рафаеля горів тихий вогник чи то завзяття, чи