Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

class="p1">Тоді Довбуш дізнався, про що й сьогодні багато хто знає, що десь там біля печери проходить границя, встановлена самим Богом. Бо недалеко від печери починається плай, який того, хто відважиться на нього вийти, заведе аж до Сафед, до святої землі. І хоча видно, як він виходить зі скелі, християнинові не можна туди ступати нізащо у світі. Сам Бог зберіг його для тамтої віри для повернення туди або звідти, як випаде, до того ж на тяжку хвилину, як існує прихисток для сарн. Бог випробовує тих і тамтих по-своєму. Без проби тріснуті горщики протечуть.

Таємний рукопис відкриває нам праву сторону, весь візерунок килима, цього разу єдиний. Інші оповіді дають нам тільки ліву сторону. Там соромливо заховані заплутані ґудзи, заклопотано скриті вузли, словом, зворотні візерунки, які видно ззаду. Те, що видно на звороті, з лівої сторони, – це Тольдот Адам, діяння людини, а те, що з правої – Міфелот Елогім14, – чини Божі.

Чини Божі мають оберегти людину, щоб вона не звернула з дороги покликання в тісну долю, а також берегти цілий край, ціле королівство від нещасть, від руїни, від знищення. А діяння людські – це заледве діяння, не чини. Те, що висипалося раз звідти, раз звідси і випадково набуло такої форми, хоч не зовсім такої. Важко розрізнити – хмари чи глина, постать дракона чи жаби. Бог задумав, людина виліпила, як такий муляр, що ліпить раз із павутини, раз зі здохлих мух, а раз із сухого листя. А той третій, певний Хтось, головний попсуй-майстер, зіпсував, скільки міг. Треба чесно визнати, часом зайшов у псуванні так далеко, що аж виправив.

Текст із правої сторони мимохіть занотовує, що славетне полювання князя з Довбушем – це таке собі полювання з відкритої історії з лівої сторони тексту. А те, що буде зараз, як княгиня з холодними очима приїхала з братом, – це полювання на людину.

Вони прибули дорогою, яка веде з Кутів у верхів’я Річки і проходить над Білою Рікою ясними місцями, без пущі, без тіні, поки не поверне через перевал Ватонарку до Чорної Ріки, у морок і ляк лісу, і доводить до Буркута. Туди вже у XVIII столітті їздили влітку розбагатілі вірмени з Кутів, їздили й пани справжніми караванами до купелі до цілющого джерела, про яке пішла слава. Називається воно з угорської Боркут, що означає винне джерело чи просто вино зі скелі.

Цього разу князь і княжна – так їх називали, і тримаймося цього, бо інших імен ніхто не знав, а ті, що знали, тим більше затаїли, – приїхали набагато більшим почтом, ніж перед тим сам князь. Більшим, ніж будь-коли йшов цією дорогою будь-який караван. Великі загони кінноти очолювали і замикали почет. Драгуни на важких конях, аж земля здалеку двиготіла громом. Гусари – ще важчі, їм на щастя, ще й з крилами, бо якби серед верхів, окрилених смереками, забрати в них крила, крилаті люди і крилаті коні змаліли б у військо грубих гусениць без прийдешності метеликів. І легкі відділи, чиї коні та люди швидкістю й ударом перевищували лісову звірину, навіть найдикішу і найхижішу: татари, що слідкують вовчим кроком, по-вовчому тікають і вовчою лавою загрібають. Козаки, що чаяться в рисячому наскоку, коли втікають – душать, коли от-от потраплять під постріли засідки – роздирають і втікають.

Уперше нам показало себе королівство, до якого наш край належав зі сторони людської історії, як дитина належить до землі, на якій стоїть його колиска. Намагалося показатися нам зі сторони чинів Божих королівство, зване Посполита Річ, бо сам Бог стільки народів, віддалених племен та вір покликав для взаємної поваги, для спільної справи, для братньої злагоди. Так, а не абияк, покликав Господь, хай славиться ім’я Його, і хай підіграє – то будячи зі сну, то заколисуючи до сну, нам найтихішим, хасидам з правої чи з лівої сторони чистої ріки Черемошу, Його святу ноту для участі у Його чинах Міфелот-Елогім. Нині верстви історії присипали і привалили осіб і покоління, як скелі та піски ховають давніх істот. І вже поховані груди, колись велетенські, й уламки історії так їх стиснули, що якби викопати їх із цих насипів, здається, що вони такі ж вузькі, як і груди тих, що ще живуть.

Ще перед тим Ілько чи, може, хтось інший за його намовою, бо і це скрито, повідомив Довбуша про важливу зустріч і аби чекав лише з двома або трьома найближчими товаришами над Ватонаркою, на царинці, оточеній густим лісом. Довбуш прибув лишень з Іванком Рахівським. Хто пам’ятає цю царинку, знає, що й нині там можна було б влаштувати зустріч, про яку буде небагато відомостей у людській історії. Спочатку лука зароїлася людьми не набагато менше, ніж травами та квітами, і незабаром спорожніла. Численна служба натягнула в самій середині царинки величезний малиновий намет. На чубку намета повісили штандарт з архангелом і зразу ж покинули луку. Тільки на краю лісу виставили через кожних кілька кроків військові пости, непомітні з лісу.

Блакитні очі, занадто відкриті для того, щоби вбирати, а тоді розсіювати якнайбільше світла, з’явилися на луці. Не покидали Довбуша до кінця життя. Княжна зіскочила з коня й віддала віжки невідомо кому, звикла, щоб на кожному кроці про неї турбувалися. Та це ж сама вона, Параска? свята П’ятниця! Як засвідчує стільки образів святих, очі ті вдарили колись двох цезарів на троні, аж ті осліпли. Й відразу стали благати про чудо прозріння. Ударили й Довбуша, як цілий трибунал поглядів, гроно суддів – і то таких, яких сам визнаєш і схиляєшся перед ними. Він затремтів. Чи ж не тоді перший раз об’явилося йому, що як розбійник він щось знає, не бажаючи знати: що чекає його наприкінці такий суд, про який, властиво, він ніколи не помишляв? Здається, що ні. Бо щоразу в очах жінки відблиск долі, яка призначена від створення світу, припікає остаточним вироком, тобто стратою, шибеницею, сокирою, палею. Тож для цього зовсім не треба бути розбійником. І таке пояснення непотрібне. Він або вона, то була чиста тривога, а не тривога з приводу чогось. Дзвін не той чи оцей, а дзвін остаточний.

Довбуш гаркнув, як звір у небезпеці, «помірятися з нею!». Але очі були холодні, непроникні. Довбуш поривався: «Але ж це лише жінка, скочити, обійняти, розпалити, роззброїти від вироку!»

Але тут же долинув до нього лагідний голос княжни, хоч і здалека, але дуже близький,