Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

цікавості. Він закинув цей вогник Довбушеві всередину, мабуть, кудись під корінь печінки. А може, ще глибше. Поглядом нещадним, але спокійним. Довбушеві якось не сподобався цей вогник, бо не годиться заходити туди, куди не запрошують. Розбійників також не запрошують, тому їх називають не майстрами, а розбійниками, хоча вони ніколи не лізуть туди, де не їхня справа. Але невдовзі майстер розпогодився. За весь час він так і не сів, а, стоячи, височів над усіма. Схилився над королем, цідячи кожне слово з особливим задоволенням.

– Слова ясновельможного князя надихають, а княжна – слухати її робить честь кожному, на кого подивиться. Однак ми побоювалися, що зустрінемо родову величину ґатунку Богдана… Спокусу величі, якої ніхто не приймає, тому без мети, і через це мстивої. Пам’ятаємо, що ми маємо завдяки тамтому, і це ще не кінець, найгірше висить над головою. А тут? Прошу хвилину уваги. В Талмуді є такий вдалий вислів, – майстер урочисто підвищив голос, – жінка вродлива без очей. – Майстер знову притишив голос. – І що це означає? Адже очі є виразом душі. Це означає: сама не бачить своєї краси. Справжня цінність не знає себе самої, не може бути поза собою. А звідки це береться? Коли вчитель говорить про речі незначні, просто звичайні, скажімо навіть грубо – такі, що зі смітника, розумний учень слухає найстаранніше, знає, що тоді щось починається, самі із себе народжуються слова молоді, як нові діти. Старі слова – це копії, нехай і зі славетного тексту. А оце слово, яке нам доручив розгадати наш Учитель, молоде, не копія.

Довбуш перестав розуміти, тільки відчував, що чимось сподобався майстрові. Слухаючи міркувань майстра, король примкнув очі. Коли майстер закінчив, він відкрив їх з таким усміхом, що Довбуш був готовий – на що? Протанцювати просто до моря і через море! Король запитав густим голосом, замшілим, як повна пляшка старого вина:

– Довбуше, чи ти б наважився, – король виправився,  – чи ти знаєш, де є Чорне море?

У Довбушеві щось стало дибки. І він одразу натягнув віжки, похилив голову, напружив пам’ять. Подумавши, відповів:

– Наші потоки та ріки знають, де його шукати. Спиняють свій біг у моі, яке називається Дуже і Дужне*. Наші писанки на Великдень потрапляють звідси через море до рахманів. І я знайду, коли звідти покличуть.

Підхопився Довбуш, наблизився до короля. Тим часом король пошепки запитав щось у майстра, майстер безпорадно знизав плечима, потім, з виразом особливої пошани, заговорив притишеним голосом до короля:

– Звідти, з іншого кінця кам’яного коридора, який недалеко від цього місця досягає меж вашого королівства, найясніший пане, – Рада тих, що присяглися справедливості, з великою увагою споглядає народження справедливості між злочином і танцем. Чинить опір обом сміхам, перш ніж вони об’єднаються: сміхові того, хто сміється зі світу, і того, з кого сміється цілий світ. Рада нагадує по-братськи: нехай суддя сяде на вугільний жар, а радник хай стане у граді погроз, які сильніше б’ють по ньому, ніж по тому, хто просить поради. Рада із вдячністю цінує внутрішній голос, що закликає до прямих дій, а також зворотні дії, тому що злочинна кривда вивільняє справедливість, хоч би й в обуренні. Але молиться зі смиренною тривогою, щоб із цього не зродилися нові злочини, які з гордині посилаються на справедливість. Я спостерігаю за цим молодиком, як будять його вночі думки про бідарів. Часом навіть удень не дає йому ковтнути куска хліба це усвідомлене видіння: як же ж мало людей їдять досита, як багато  – недоїдають і голодують та, принижуючись через це аж до землі, забувають, за чиєю подобою вони створені. А крихітна жменька людей об’їдається на шкоду всім. Він це знає, бо щоденно бачить, наче має перед собою аркуші та звіти з багатьох королівств. І звідки ж це? Це є для світлої ясної Ради предметом подиву, роздумів, розмов. Раз у раз печуть його вуглі, жар для вогнища справедливості. Ясній Раді відомо також те, що хоч він не вбив нікого безборонного й нікого без застороги, але вбивав не раз. І тепер убиває з гніву, із мстивого завзяття, і це здається його заняттям. Але тут Рада молиться, щоби врахували, що цим він випалює з себе шлак ненависті та злопам’ятливості. Бо потім знову розгоряється пекуче знання про бідних та нужденних. Він навіть робить спроби нагодувати, а відомо, що хто годує ближніх без власної користі, без найменшої думки про винагороду, має за це винагороду негайну, неначе годує вогонь власної справедливості, і цим випалює всякий тягар, бо обтяжена шалька легко підскакує до неба. Рада постановила, що можна і треба забрати його з коридора долі до діянь, – майстер показав рукою вверх,  – настроїти для нього музику, нехай він буде, як ті, що в шабат беруть розгін до Господа самим танцем.

Княжна повторила:

– Самим танцем.

Король мовив твердо:

– Так. – Підвівся і сказав: – Постановляємо. Хай сприяє нам ласка діянь. Амінь.

– Амінь, – повторили майстер, княжна і князь.

Довбуш не зрозумів, але також сказав:

– Амінь.

Він відчув легкий подув, ніби пройшов біля вітрового гнізда, де цілим пташиним племенем причаїлися молоді вітри, які ще не розправили крила.

– Панове побратими, – сказав він весело, – кінь на торзі не знає, який торг іде за нього, але чує, коли торг успішний, і я також, але ж я не кінь. Хочу знати.

Король весело засміявся, потім задумався, подарувавши Довбушеві усміх. Звідки взяв такий? І Довбуш уже більше нічого не прагнув. Та король не шкодував слів. Сказав так:

– Наша княжна, що має бистрі думки, взяла все на себе. Тільки жінка може дати життя тому, що ми бачимо на далекому обрії. А тепер ходімо, – подивився вдячно на всіх і на кожного. І цим уже всіх обдарував, усі отримали винагороду завчасно й над міру. Княжна встала, вклонилася королеві, Довбуш також. Король вийшов, за ним вийшли майстер і князь.

Ще стоячи, княжна простягнула вперед руки у блакитних рукавах золото-блакитної ризи, як свята П’ятниця. Тримала їх перед собою, мов до танцю. Довбуш уже хотів подати руки, коли княжна промовила:

– Сідайте, Довбуше, біля мене. (Чому такі знайомі ці слова?).

Довбуш приніс стос подушок, сіли попліч, голова біля голови, чорна біля золотої. Як хлопець і дівчина, над якими час зупинився, бо відкривається майбутнє і щастя. Княжна говорила, кожне слово смиренне і кожне безповоротно виразне.

Довбуш слухав її, як свого віщуна, і ще з більшою