Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

витончені пальці, що хвилястими рухами вгору-вниз обтягували снігоступи шкірою. Зрідка Непісе зупинялася, щоб нахилитись і попестити його рукою по голові, поговорити з ним якусь мить — інколи ніжною мовою її племені крі, часом англійською, а бувало, і мовою свого батька, французькою.

Барі навчився розуміти голос Верби, рухи її губ, жести, поставу, зміни настрою, що відбивалися смутними чи радісними рисами на обличчі. Він розумів, що означало, коли вона усміхається. Тремтячи всім тілом, починав радісно скакати на неї, доки вона сміялася. Її щастя було також частиною його щастя, а її суворе слово в його сторону ставало болючіше, ніж удар. Двічі П’єро вдарив його, й обидва рази Барі відскакував від нього геть, оголюючи ікла, люто гарчачи й наїжачуючи вздовж спини шерсть. Якби якийсь інший собака зробив так, П’єро, розцінивши це як непокору, забив би його до напівсмерті, бо в такій ситуації головною повинна бути людина. Але Барі нічого не загрожувало. Дотик руки Верби, одне слово з її вуст — і жорстка щетина потроху опускалася, а гарчання припинялося.

П’єро був цим задоволений. «Dieu. Я ніколи не наважусь і спробувати вибити з нього цю непокору, — зізнавався чоловік сам собі. — Він дикун, і її раб, що заради неї здатен і на вбивство!»

Так сталося, що через П’єро (про причину тут поки не говоритимемо) Барі так і не став їздовим псом. Він, як і раніше, лишався на волі, ніколи не бувши на прив’язі, як інші собаки. Непісе була задоволена тим, та вона й не здогадувалася, що було на думці в батька. А чоловік лише тихо сміявся сам до себе, у той час, як дівчині було ніяк невтямки, навіщо він постійно налаштовує Барі проти себе. Ця неприязнь межувала з прямою ненавистю. Та сам П’єро міркував собі так: «Якщо я змушу його ненавидіти себе, то так він навчиться ненавидіти всіх чоловіків узагалі. І це буде просто чудово!»

Так батько турбувався про майбутнє своєї доньки.

Бадьорливі дні й холодні, морозні ночі призвели до значних змін у Барі. Це було неминуче. П’єро знав, що так і станеться, і першої ж ночі, коли Барі сів і завив на повню, він уже підготував до цього доньку.

— Це дикий собака, Непісе, — сказав їй. — Він наполовину вовк, і сильний поклик породи скоро заманить його, він утече в ліс і якийсь час ховатиметься. Але ми не повинні силоміць утримувати його. Барі повернеться. Так, неодмінно повернеться!

Стоячи в місячному сяйві, П’єро так потер свої руки, що в нього аж захрустіли суглоби.

Поклик породи прийшов до Барі, немов злодій, який повільно й обережно заходить у заборонене місце. Вовчук не одразу зрозумів, що це таке. Цей інстинкт зробив його знервованим, неспокійним і таким метушливим, що Непісе не раз чула, як він тоскно стогне вві сні. П’єро знав, та лише загадково всміхався.

І от сталося так, як і передрікав П’єро. Однієї чудової ночі, коли на небі зійшов сяйний місяць, довкола нього усміхалися зорі, а земля була вкрита білою морозною обніжжю, вони почули перші завивання вовків, що кликали на полювання. Час від часу протягом літа можна було вловити з лісу самотнє вовче виття, але зараз це був поклик цілої зграї. І тепер, коли ця дика пісня, що чується вже нескінченну кількість віків щоразу на місяць у повні, розірвала безмежне мовчання таємничої ночі, П’єро знав, що нарешті настало те, чого так бентежно чекав Барі.

За якусь мить відчув це й вовчук. Його м’язи напружились, як натягнутий налигач, коли він став на лапи в місячному сяйві, повернувшись у бік, звідки доносився таємничий, бентежний звук. Почулося його тихе скавчання. П’єро нагнувся, і йому в сяйві місяця добре було видно тремтіння Барі.

— Це мі-ку! — прошепотів чоловік.

Це був він, мі-ку, — поклик крові, що швидко пульсувала у венах Барі. Це був не тільки поклик його породи, а й поклик Казана, Сірої Вовчиці та незліченних поколінь предків. Це був голос його однокровників. Саме це прошепотів П’єро, і мав слушність. Усю золоту ніч Верба прочекала, бо саме вона ризикувала найбільше, могла програти або виграти. Дівчина не промовила ані звука, не відповідала на слова П’єро, а, затамувавши подих, спостерігала за Барі, що ступінь за ступенем, повільно відходив до тіней. За якусь мить він зник. Тоді вона випросталася, відкинула назад голову, і очі її заблищали яскравіше за зорі.

— Барі! — прокричала вона. — Барі! Барі! Барі!

Він, мабуть, добіг лише до краю лісу, бо, тільки-но вона повільно звела дух, як був уже поруч із нею, дивився їй просто в очі й тихесенько скавчав. Непісе поклала йому руки на голову.

— Ваша правда, батьку, — сказала вона. — Барі піде до вовків, але обов’язково повернеться. Він ніколи надовго не залишить мене.

Досі тримаючи одну руку на голові Барі, другою вона вказала на глибоку пітьму лісу.

— Біжи до них, Барі, — прошепотіла вона. — Але ти мусиш повернутися. Ти мусиш. Біжи!

Після цього вони разом із П’єро попрямували до хижки й тихо зачинили за собою двері. У нічній тиші вовчук міг чути невиразні нічні звуки: клацання упряжок, що до них були пристебнуті собаки, неспокійні рухи їхніх тіл, шум від трепету пари крил, дихання самої ночі. Для нього ця ніч, навіть у її спокої, здавалася повною життя. Він знову вийшов у темінь, наблизився до лісу й зупинився, щоби насолодитися її звуками. Вітер змінився, доносячи тепер тужливе виття вовчої зграї, що збурювала його кров. Далеко на заході самотній вовк спрямував свою морду до неба, закликаючи зграю зібратися разом. А тоді зі сходу почулося ще одне виття. Воно здавалося таким далеким, наче це було відлуння попереднього поклику, що затухало в нічній безодні.

Горло Барі давуче перехопило. Він закинув голову догори. Прямо над ним був повний місяць, що наче запрошував його до захопливого й такого таємничого вільного світу.

Звуки, що їх видавлював із горла Барі, поволі зростали, набирали гучності, допоки його відповідь не досягла самісіньких зір. У своїй хижці П’єро й Верба чули його.

— Він пішов, — промовив чоловік, знизавши плечима.

— Oui, він пішов, mon père, — відповіла Непісе, дивлячись крізь вікно.

Роздiл 18

Лісова темрява вже більше не навіювала страху на Барі. У цю ніч його мисливське виття піднялося до зір і місяця, і цим своїм завиванням він уперше кинув виклик ночі й простору, уперше попередив про себе всіх диких тварин, уперше привітав вовче Братство. У цьому витті й відповідях на нього,