Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

— Я збираюся знову відправити тебе в школу в Нелсон-Гаусі цієї зими, ma chérie, — сказав він, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Барі допоможе відвезти тебе за першого хорошого снігу.

Верба саме зав’язувала вузол на ремені в Барі. Почувши це, вона повільно піднялася на ноги, подивилася на П’єро своїми великими темними очима й із повним рішучості голосом промовила:

— Я не поїду, mon père!

Уперше в житті Непісе відповіла своєму батькові так різко. Її слова обдали його крижаною дрожжю, і він відвернувся, щоб не зіткнутися з нею очима, бо хитрувати з донькою П’єро зовсім не вмів. Вона побачила це на батьковому обличчі, і йому здалося, що дівчина прочитала там усе, що було в нього на думці. Звісно, вона задихала швидше, і він помітив, як високо стали підніматись у неї груди. Непісе не дала йому змоги зібратися з думками, щоби продовжувати.

— Я не поїду! — повторила вона зі ще більшою рішучістю й знову схилилася над Барі.

Знизавши плечима, П’єро став спостерігати за нею. Зрештою, хіба він був не радий? Хіба його серце не защемило б, якби вона зраділа думці про від’їзд? Батько підійшов до неї і з великою ніжністю поклав руку на її блискучу голову. Непісе подивилася на батька з-під руки й усміхнулася. Між ними заліз Барі, клацнув зубами й поклав свою морду на руку Верби. Уперше за кілька останніх тижнів світ раптом здавався П’єро наповненим сонцем. З високо піднятою головою він попрямував до своєї хижки. Донька не залишить його! Він тихо засміявся й став потирати руки. Його страх перед керівником факторії з Лак-Бейна зник. Чоловік став на порозі хижки й подивився на Непісе й Барі.

— Благословен Бог і всі ангели його святії! — пробурмотів він. — Тепер я, П’єро Дю Кен, знаю, що треба робити!

Роздiл 17

Наприкінці вересня в Лак-Бейн прибув топограф Мак-Доналд. Там уже цілих десять днів гостював у Мак-Таґґарта й контролер Ґреґсон. І вже двічі за час його перебування Марі спадало на думку підкрастися до нього, коли він спав, і вбити його. Сам керівник факторії тепер звертав на неї мало уваги, що зробило б її щасливою, якби не Ґреґсон. Він був зачарований дикими загадковими принадами дівчини з племені крі, та й сам Мак-Таґґарт без найменших ревнощів заохочував його до залицянь.

Мак-Таґґартові вже набридла Марі — так він і сказав Ґреґсонові. І якщо той зміг би забрати її з собою, то зробив би йому цим велику послугу. Мак-Таґґарт пояснив, у чому причина: трішки згодом, коли випаде багато снігу, він збирався привести в поселення доньку П’єро Дю Кена. З цинічною відвертістю, зважаючи на давність їхнього братерства, розповів про свій візит, про те, як його приймали, і про інцидент на кручі. Та, попри все це, він запевнив Ґреґсона, що донька П’єро скоро буде в Лак-Бейні.

Саме в цю пору і прибув Мак-Доналд. Він залишився лише на одну ніч, та, сам не знаючи того, лише підлив оливи у вогонь, що й до того вже небезпечно палав: віддав керівникові факторії фотокартку з зображенням Непісе. Це виявилася напрочуд вдала фотографія.

— Якщо ви зможете одного дня передати її цій дівчині, то я вам буду дуже вдячний, — сказав він Мак-Таґґартові. — Я обіцяв їй зробити цю світлину. Її батька звуть Дю Кен, П’єро Дю Кен. Ви, напевно, знаєте їх. Та дівчину…

Топограф став красномовно розповідати Мак-Таґґартові, якою красунею була дівчина того дня у своїй червоній сукні, що, на жаль, на фотографії вийшла чорного кольору. Він і не здогадувався, що все нутро його співрозмовника буквально кипіло при цих словах.

Другого дня Мак-Доналд мав вирушити в Норвей-Гаус. Мак-Таґґарт так і не показав фотографію Ґреґсонові, залишивши її собі. Усю ніч при світлі лампи він розглядав портрет з думками про Непісе, і це лише підсилювало його рішучість. Залишався лише один вихід із цієї ситуації. Керівник факторії не один тиждень обдумував зловісний план. Про свою таємницю він не наважився розповісти навіть Ґреґсонові. Непісе буде його. Треба лише дочекатися середини зими, коли випадуть глибокі сніги. Вони допоможуть йому якнайкраще приховати сліди трагедії.

Мак-Таґґарт зрадів, коли слідом за топографом у Норвей-Гаус поїхав і Ґреґсон. З увічливості він супроводжував його протягом одного дня подорожі. Коли ж повернувся в поселення, то вже не застав Марі й був радий цьому, тому послав гінця з великою кількістю подарунків для її народу та повідомленням: «Не бийте її. Прийміть її. Вона тепер вільна».

З метушнею й галасом почався мисливський сезон. А з його настанням Мак-Таґґарт розпочав готувати свій будинок до прибуття Непісе. Він знав, що вона любить чистоту й порядок, тож розпорядився пофарбувати брусовані стіни своєї оселі білою свинцевою фарбою, що була призначена для човнів. Деякі перегородки в будинку знесли, а на їхньому місці звели нові. Дружина-індіанка його головного посильного зробила фіранки на вікна, а ще Мак-Таґґарт конфіскував невеликий фонограф, що мав бути відправлений до Лак-ла-Бішу. Він не сумнівався у своєму успіху й лічив дні, що лишалися.

А на Ґрей-Лун П’єро й Непісе були зайняті своїми численними справами, такі зайняті, що на деякий час страхи П’єро перед керівником факторії з Лак-Бейна майже забулися, а Верба то й зовсім викинула їх із голови. Місяць уже сповнився, й обоє вони були захоплені передчуттям і збудженням від майбутнього зимового полювання. Непісе майструвала пастки, обережно занурюючи їх у кипляче сало карібу, змішане зі смальцем бобра. А П’єро тим часом готував нові отруєні принади, щоби порозкладати по своїх стежках. Коли він виходив із дому більш ніж на один день, то донька завжди супроводжувала його.

Але й у самій хижці було немало роботи. П’єро, як і всі його північні побратими, розпочинав готуватися до сезону полювання глибокої осені. А роботи було чимало: треба було перетягнути снігоступи новими бабішевими смужками, наколоти дров, щоб не замерзнути в зимові буревії, утеплити хижку, виготовити нову упряж для собак, нагострити ножі, зшити зимові мокасини, полагодити з тильного боку хижки полиці для зберігання м’яса, де всю холодну пору року висітимуть стегна оленів, карібу й лосів…

У вирі цих приготувань Непісе стала менше уваги приділяти Барі, ніж протягом останніх тижнів. Вони вже не гралися так довго, зовсім не купалися, бо вранці земля покривалася памороззю, а вода ставала крижаною; вони більше не гуляли лісом, шукаючи квіти і ягоди. Довгими годинами Барі пролежував біля ніг Верби, дивлячись на її