Читати книгу - "Маленький Бізон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Їхати просто на схід! — вигукнув один з воїнів, а інші його підтримали. — Їхати найкоротшою дорогою.
— А ті канадські загони?
— Їхні загони й наш загін ітимуть в одному напрямі, на Батош, отож ми не перетнемо одне одному дорогу.
— Зрештою, навіщо нам очі, й вуха, й зброя? — узяв слово інший воїн. — Мені здається, зараз найважливіше одне.
— Що саме?
— Поспіх.
— Отож згода: їдемо на схід.
— Гаук! Гаук! — ствердили всі.
Як усе це мене захоплювало — тяжко й сказати! Десь далеко вирішувалась наша доля, небувалі події творили величне майбутнє. Ішла битва, про яку ми всі мріяли, і від неї линув до нас буряний вітер історії. Цей вітер віяв і мені в обличчя. Я відчував, як палають мої щоки. В душі зринав бойовий спів. Скільки було гордості й щастя, що мені дозволили взяти в усьому участь!
Ми помчали в дорогу. Коні навперемін бігли то риссю, то галопом. За кілька годин, які залишилися до заходу сонця, ми проїхали багато миль дороги.
Отаборилися ми над струмочком, в невеличкій, оточеній лісом балочці, а стриножених коней залишили під доглядом двох товаришів, на луці поблизу.
Коли стемніло, ми вже спали міцним сном. Я втомивсь, як собака.
Вночі нас розбудив постріл. Ми схопилися за зброю. Я спав біля Міцного Голоса. Його біля мене не було.
Навколо стояла темрява, хоч в око стрель! Зірки були вкриті хмарами. Приголомшені воїни перемовлялися пошепки. Червоний Лось намагався заспокоїти всіх і якось дати лад. В таборі були всі, окрім брата й двох вартових.
Раптом з-під найближчого куща щось підповзло до мене. Я завмер, припавши до землі.
— Бізончику! — одним подихом прошепотів хтось.
— Тут! — шепнув я.
Це був Міцний Голос. Він повертався з лісу. Підповз і намацав мене в темряві.
— Ти чув постріл? — шепнув брат мені на вухо.
— Чув! Хто стріляв? Що сталось?
— Не знаю. В усякому разі, щось прикре. Від хвилювання й тривоги мені перехопило подих.
— Коней нема, — простогнав брат крізь зціплені зуби.
— Як це — нема?
— Нема. Зникли.
— Втекли?
— Ні. Їх забрали.
— Хто ж їх забрав?
— Не знаю.
— А наші вартові?
— Їх теж нема.
— Ти був там, на луці?
— Був. Там щось жахливе. Якісь чужі люди…
— Канадські солдати? — ледве пробелькотів я.
— Здається.
Як добре, що навколо стояв морок. Коли б не він, нас, певне, вже знищили б.
Міцний Голос поповз далі, щоб повідомити Червоного Лося про те, що сталося.
Я відчув, що добре відпочив після кількох годин сну, отож, мабуть, ніч хилилася до світання. Коли брат зник, мене оточила тиша. Але ні — тиші не було!
Я дуже здивувався. Круг нашого табору обзивалися різні голоси. І які голоси! Вили вовки, квилили сови, кумкали жаби, пищав заєць, навіть скиглили пси й співав півень.
— Звідки тут півень? О великий духу! — здригнувся я.
Вслухаючись у різні звуки, які долинали з усіх боків, я відчував щось дивовижне. Адже відомо, що коли хтось божеволіє — він бачить і чує різні неймовірні речі.
На щастя, незабаром повернувся Міцний Голос. Який же я був йому вдячний, що він не покинув мене самого!
— Цей… цей… пі… півень! — пробурмотів я. — Ти чу… чуєш?
— Чую! — відповів брат із непорушним спокоєм.
— Але ж… півень… тут?
— Його вдають. І зовсім непогано.
Це не вкладалося мені в голові. Зрозуміло, що хтось подавав сигнали, але чому саме півнячим співом?
— Адже… повинні… знати… що… що…
— Що саме?
— Що… ми знаємо, що… півнів тут нема…
— Може, тому саме і вдають півня.
— Міцний Голосе! — простогнав я приголомшено. — Нічого не розумію!
— Але це ж дуже просто. Нас хочуть попередити, що табір оточено. Ось тому ти й чуєш голоси різних тварин, звірів і півня. Щоб у нас не було сумніву…
— Ах, так!
Брат струсонув мене за плечі.
— Треба, — сказав він, — зібрати всю силу й зосередити всю увагу! Нас оточив ворог: це напевно.
Червоний Лось наказав прокрадатися кожному окремо. Збір він призначив за дві милі на схід від табору, коли розвидниться.
— У тебе є з собою ніж? — запитав брат.
— Є.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький Бізон», після закриття браузера.