Читати книгу - "П’ятий номер"

– Степан так справді казав?

– А ще він просив, щоб завтра ви до нього прийшли. Він зараз на другій зміні, то щоб зранку. Шкода, що зять ваш буде на роботі. Поговорити нам тра…

Понурий чолов’яга думав. Пальці його на руках стискалися і розтискалися, наче величезні кліщі чи мацаки.

– Побалакати таки тра, – сказав нарешті. – Тільки зятя нема чого в це впутувать. Дурний він у мене.

– Треба нам усім зійтися, – серйозно сказав Горбатий. – Зайві руки не пошкодять, – то такий зловмисний чоловік… По одному ми з ним нічого не зробимо.

– А що ти хочеш з ним зробить?

– Оце й треба побалакать… Щоб так, значить, без жінок…

– Да, жінки тут ні до чого.

– Треба якось так: і жару йому за шкуру засипать, і в кримінал не попасти…

– Кримінал нам ні до чого, – згодився похмурий чолов’яга.

– Може, там щось із зіллям придумаємо?

– Ні! – різко сказав похмурий чолов’яга. – З зіллям я вже зав’язав.

– Боїтеся, дядьку?

– Зілля, воно мстиве, – сказав крижаним голосом.

– Ну, не зілля… якось там порадимося…

– Та вже ж, порадимося, – сказав похмурий чолов’яга. – Зайди, я тобі чарку самогонки дам…

Степан повертався з роботи задоволений. Мопед монотонно тахкотів на майже порожніх вулицях; до багажника був прив’язаний клунок, і в такт свого руху думав він, як і щовечора, одну й ту ж думку. Бачив теплу візію перед очима, і візія ця була – бляшаний гараж у його дворі, для якого вже й місце було розчищене. Візія була – лискуче, лаковане тіло, що ось-ось має в’їхати до його двору під заздрі погляди сусідів. Він думав, що вже пора таки йому записатися на шоферські курси, і про те, що цю науку він пізнає легко – вчитиметься ж бо задля того дива, що має поселитися в його обійсті. В цю неділю він змурує вже фундамент для гаража, а тоді треба буде напитувати й сам гараж.

Було того вечора надто темно, над головою лежало низьке, захмарене небо, і в Степанове обличчя віяло свіжим подувом. Особливо це відчулось унизу, де дихнула на нього річка, саме коли з’їхав він із освітленої ліхтарями шосівки в темну отхлань завулків. Вмикнув світло, і промінь ударив далеко вперед, вириваючи з темені чи шматок паркана, кущ а чи купу кропиви.

Спершу він не зрозумів, що сталося. Якась сила раптом спинила його на повнім ходу, і він, вирвавшись із сідла, полетів. Вдарився лясно об непросохлу калюжу, і в усі боки розприскалася вода. Через це він і не почув швидкого тупоту ніг, а коли звівся з калюжі, вода потоками подзюрила по його одежі, і він аж головою замотав, щоб прийти до тями. Тоді він і побачив якусь тінь, що стовбичила на дорозі.

– Здоров, Степане, – сказала тінь. – Прийшов тобі віддати належне за Сашка… В тебе, гада, рука на хворого чоловіка піднялася!..

Але Микола не договорив. Степан заревів і кинувся притьма на нього.

Це була битва з передвічного часу: дві сили, дві стихії зітнулися одна з одною з таким завзяттям, наче хотіли розбитися чи з’єднатись у довічному стиску. Перекинулися на землю і сплелися в дикому клубку, що відразу захарчав і запружинився: летіла земля і шматки болота, бризкала й ляпала вода, бо вони, котячись, перетинали калюжу, а відтак і назад поверталися. Клубок тіл хрипів і пручався, тріщав і хрумтів, мокрі тіла скручувалися між собою все щільніше й щільніше, і вже не було межі між ними, вони одне тіло, один клубок на два серця. Вряди-годи вихоплювався з того клубка кулак і падав у гущину: супротивники вже гарчали і хекали. Змахували й били головами, тнсли ногами і знову виривали і зводили, щоб різко опустити кулаки, тоді чувся з якогось боку стогін, рвали зубами одяг і тіло і знову, перекочуючись, ляпалися щосили в уже зовсім розбовтану калюжу. Зрештою вихопився з того клубка таки Микола і, не встиг Ювпак звестися, коли сильний удар під щелепу кинув його в ту ж таки калюжу. Ляпнула вода – Степан упав туди навзнак. Знову рвонувся на ворога і вдарив його в брову. Рука його, однак, зіслизнула, і він заточився. Вирівняв його могутній ляпас по вуху. Степан захитався, але другий удар знову-таки під щелепу ще раз кинув його в багно. Він рвонувся на Миколу втретє і зміг ударити супротивника в груди, аж загули вони в Миколи. Микола змахнув кулаком і вгатив ним Степанові просто в ніс – червона юшка раптом бризнула йому на сорочку.

Тоді-то Степан і побіг. Заскочив у свій двір, забувши і про мопеда,