Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Потому взяв одну із сумок Мишка, так само поставив її на стіл перед ним і відкрив:

— Мільйон двісті двадцять.

Але в нас залишалася ще одна сумка. І вказавши на неї підборіддям, Аренський глумливо звів брови:

— Усе своє з собою?

— Ага, — сказав Мишко і поставив перед ним останню з наших сумок, а сам відійшов убік, даючи Аренському можливість самому перевірити її вміст.

І коли Аренський зробив це, то його хміль і веселощі відразу розвіялися:

— Усі на…!!! — закричав він і завмер з відкритим ротом, побачивши кнопковий детонатор у руці Мишка, який уже натис кнопку великим пальцем.

— Один постріл — і вибух, — озвався Мишко.

— Нікому не стріляти! — наказав Аренський.

— Ви не зробите цього, — прошептав Аренський.

— Можемо перевірити, — запропонував я.

А Мишко додав:

— Нехай твої коні складуть усі пушки в той куток.

— Виконуйте, — мовив Аренський, і всі його охоронці покидали зброю на підлогу.

Тепер вони були шовковими і слухняними, як діти, які не звикли перечити батькам.

— Ви, четверо, — звернувся Мишко до охоронців, — перенесіть стіл на три метри до проходу.

Хлопці виконали його наказ. Взялися за край рулеткового столу, підняли його, звільнили від проводів, причеплених до ніжок і з’єднаних з комп’ютерами та педалями біля підлоги, і перенесли туди, куди вказав Мишко.

— А тепер усі до стіни, — завершив він.

Серед присутніх усі знали, що таке пластикова вибухівка, і що варто відпустити кнопку, як станеться вибух.

А відпустити кнопку не так уже й складно. Для цього досить убити того, хто тримає її, або необережно штовхнути його.

Знав це й Аренський, тому сказав:

— Біс із вами. Беріть гроші і забирайтеся звідси геть.

— Ні, — мовив я, — спершу ми з тобою зіграємо.

Тоді розкрутив рулетку, кинув кульку і сказав:

— Вибирай число.

— «Чотирнадцять», — мовив він.

— «Двадцять сім», — сказав я.

І ми почекали, поки вона зупинилася.

А вона ніяк не хотіла зупинятися, заскакувала в гнізда і вискакувала з них.

Збігло неймовірно довгих півтори хвилини, що видалися усім присутнім роком болісного чекання, поки нарешті вона зупинилася.

— Як ти… — мовив Аренський.

— Я професіонал, — відповів я.

Кулька зупинилася на «двадцяти сімох». Ми виграли.

Ми доказали всім, що маємо право на всі наші перемоги, але Аренський спробував здивувати нас:

— Вам не вибратися звідси.

— Для початку накажи скласти гроші.

Охоронці виконали моє прохання.

— Ти, — сказав Мишко, звертаючись до одного з них, — нестимеш їх.

— Добре, — відповів той.

— Вам не вдасться вибратися звідси, — наполягав на своєму Аренський.

— Простягни руки, — мовив я і дістав із кишені наручники.

Коли Аренський виконав мій наказ, я надягнув йому наручники, але перед тим начепив на них сумку з вибухівкою.

— Ну як тобі такий обладунок?

Власник «Золотого Дракона» дивився на мене широко розкритими очима.

— Доведеться тобі вивести нас звідси.

Втративши контроль над собою, Аренський простогнав:

— Нікому не стріляти!

Ідучи до виходу, він безупинно повторював:

— Нікому не стріляти! Всі до стіни! Пропустіть їх! Нікому не стріляти!

А коли ми опинилися на ґанку казино, він закричав:

— Розступіться! Дайте їм виїхати!

— Накажи, щоб ніхто не їхав слідом, — попросив Мишко.

— Нікому не стріляти! Дайте їм виїхати! — закричав Аренський.

Я відкрив багажник, охоронці склали гроші, яких було задосить.

Ми посадили Аренського на заднє сидіння, і ніхто з його підлеглих навіть не подумав їхати за нами слідом.

— Йо-хо! — сказав Мишко, коли ми від’їхали на чималу відстань.

— Ми таки взули їх, — втішно мовив я, — ми це зробили.

Ми відпустили Аренського, але не сказали йому, що в сумці, якої він так боявся, не було ніякої вибухівки. Не хотілося псувати йому настрій.

Ми висадили його на околиці, а далі, кілометрів через сто, підібрали Гошу, Тошу і Яну.

Наша радість була невимовною. Ми чесно поділили гроші. І святкували п’ять днів. Саме п’ять, бо, на нашу думку, цього часу було достатньо, щоб власники чотирьох казино перестали розшукувати нас.

Ми стояли на першому снігу, що засипав під’їзд дачі, і прощалися:

— Було класно, — сказав Гоша.

— Неймовірно, — погодився з ним Тоша.

Яна їхала зі мною. Лише зі мною, тому що я прощався не тільки з Георгієм і Анатолієм, але і з одним зі своїх найкращих друзів останніх років — Мишком.

— Я одержав майже три лимони, — сказав він. — Про яку гру може йти мова? При таких грошах будь-які ігри втрачають сенс.

Я не сперечався з ним.

Ми роз’їжджалися хто куди, і ніхто не знав планів інших. І це було логічно хоча б тому, що якщо одного спіймають, то він не зможе нікого видати.