Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Добре, — сказав Армен Сахішвілі і відкрив сейф, — забирайте і йдіть з богом.

У сейфі було повно грошей, але я сказав:

— Ні. Ми принесли майже два мільйони. Тож відраховуй стільки ж і пішли грати.

І ми зіграли.

Щоправда, шановному Армену Сахішвілі не пощастило. Хоча ми мінялися з ним кожні п’ять конів і були то гравцями, то круп’є, тому він мав усі шанси відігратися. Але не зміг — удача втекла від нього.

Ми обіграли його на один мільйон і сто тисяч.

— Ми виграли достатньо грошей, — сказав Тоша.

— Не думаю, — відповів я.

— А Мишко…

Але Мишко був згоден зі мною і сказав:

— Ні.

— Але ж….

— Справа не в грошах, — мовив я.

— Ну а щодо тебе і Гоші, то хоч зараз беріть свої частки і їдьте в аеропорт.

— Гадаю, що це правильне рішення, — сказав Тоша.

Ми ж з Мишком вирішили пройти випробування до кінця.

Усю цю гру затіяв власник «Золотого Дракона» Володимир Аренський. Через нього ми стали людьми поза законом, утратили право на існування в місті, яке вважали своїм і в якому збиралися прожити весь залишок свого життя. Саме він сказав власнику «Праги» Армену Сахішвілі: «Коли вони з’являться в мене, я уб’ю їх».

Саме він, Володимир Аренський, оголосив своїм хлопцям: «Тому, хто знайде їх, — двадцять п’ять. Тому, хто уб’є, — п’ятдесят тисяч. Тому, хто схопить живими, — сто двадцять».

До нього ми йшли, не ховаючись і не придумуючи ніяких фокусів. Ба, більше того, ми навіть подзвонили йому попередньо і сповістили про наш візит.

— Привіт, Аренський.

Він одразу упізнав мене:

— Недоумкуватий гравець. Бачу, ти шукаєш смерті?

— Аж ніяк, — заперечив я, — але мені приємно, що ти пам’ятаєш мене. Як життя?

— Може, краще скажеш де ти, щоб я міг прислати своїх людей?

— Я не обтяжуватиму тебе, — сказав я, — приїду сам. Хочеш?

— Ще б пак!

— А щоб наша зустріч була цікавою, я привезу три з половиною мільйони американських папірців.

— Серйозно? — запитав Аренський.

— Абсолютно, — сказав я.

— Ти вирішив відігратися?

— Якщо ти не проти, звичайно, — сказав я.

— В жодному разі.

— Тоді я їду?

— Я чекатиму.

— Приготуй гроші, щоб ми змогли зіграти!

— Добре, — сказав Аренський.

Ми взяли сумки з грошима, спустилися до машини і поїхали до «Золотого Дракона».

Це була вирішальна гра, і ми поїхали туди тільки вдвох.

Аренський вибачився перед клієнтами, попросив не платити за перервану вечерю і поміняти фішки на гроші завтра. Охоронці підганяли відвідувачів «Золотого Дракона», а потому звернулися до офіціанток, кухарів і стриптизерок з проханням залишити казино.

Тому коли ми під’їхали до грального будинку, двері нам відчинив не швейцар, а охоронець, який зухвало посміхався.

Але ми ще не ступили на поріг, як одразу чотири автомобілі зі стрільцями перегородили вулицю перед казино і з гуркотом закрили ворота багатоповерхового гаража, що стояв поруч.

Тим самим нам давали зрозуміти, що ми зайдемо, але вже не вийдемо звідси.

Тільки ми були готові до цього ще з самого початку. Ми їхали грати, доводити, що ми маємо право на гроші, які у нас відібрали, бо виграли їх завдяки своєму досвіду і майстерності. А все інше вже не мало жодного значення.

Тому ми пішли до сходів, навіть не глянувши на охоронців, які демонстративно зачинили за нашою спиною двері казино.

— Стоп.

Троє охоронців зупинили нас на сходах.

— Руки.

Нас обшукали і, не знайшовши пістолетів, запитали:

— Що в сумках?

— Гроші.

Вартові повели нас до ігрового залу.

Володимир Аренський чекав на нас. А разом із ним і десяток його наближених осіб.

— Які люди, — посміхнувся він, бо вже встиг випити, понюхати кокаїну, а найбільше його тішило те, що ми були у нього в пастці. — Самураї-самогубці, які прийшли за своєю смертю. Прошу.

Він стояв, спершись на край рулетки.

— Ти приготував гроші? — запитав я.

— Звичайно, — відповів Аренський і кивнув на сусідній стіл.

Стягнувши принесену з ресторану скатертину, один із охоронців показав купу грошей.

— Як і просили, — мовив Аренський, — три з половиною лимони.

— Ми не перераховуватимемо, — сказав я, ставлячи перед ним обидві свої сумки.

— Тоді бодай покажи, — сказав Аренський.

Я відкрив першу сумку:

— Мільйон триста.

Потім другу:

— Дев’ятсот вісімдесят.