Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Тоді мене цікавить таке. Чи пан Ціммерман збирається з Олюньою оселитися в нас, а чи виїхати до Львова?

Пан Ціммерман хотів, було, щось відповісти, але перебила пані Ліндерова:

— Пан Ціммерман має намір мешкати з нами.

— Т-так… звичайно… — потвердив той. — Мені тільки здалося б на пару днів з'явитися у Львові, щоб дати деякі розпорядження та й потішити родину.

— Ну, це зовсім не обов'язково, — сказав комісар. — При нагоді ці розпорядження можна зробити листовно під час найближчої поїздки пана бургомістра. Чи не так? Адже я дуже добре знаю свою Олюню, вона не витримає розлуки.

— Ані дня! — з запалом видихнула Олюня, і пан Ціммерман враз захотів знову стати паном Бумблякевичем.

— Маючи деякий досвід, — сказав пан Фляк, — я хочу запропонувати свої послуги священика. Гадаю, молодятам аж терпець уривається якнайскорше взяти шлюб.

— Ой, дідусю! — втішилася Олюня. — Який ти милий! Біжу по шлюбну сукню!

Олюня, підстрибуючи, побігла до хати, а за нею поквапився і пан Фляк, бо ж і йому годилося перебратися. Пан Ціммерман і на думці не мав аж такої поспішливости й не знав, що має чинити. Назовні мусив показувати втіху, але це не виходило в нього достовірно. На обличчі малювалося більше розгублености, аніж утіхи.

— Що таке, пане Ціммерман? — спитав комісар. — Ви чимось незадоволені?

— Ні-ні, що ви! Я домігся здійснення моїх найзаповітніших мрій. Але все так хутко відбулося, що я, по правді, не зумів оговтатися.

— Я вважаю, що для пана Ціммермана варто б підшукати якусь добру посаду, — сказала пані Флякова.

— Обов'язково! — підтримала пані Ліндерова. — Може, директора в'язниці?

Пан Ціммерман здригнувся, і його очі сполошено забігали. Доки триватиме ця комедія? Мало того, що його перехрестили, то ще й поховали в могилі. Далі чекає женячка і директорство над в'язницею, від якої йому втекти не вдалося. Що б на це все сказала його бідна мама?

— А що… — крутив вуса комісар. — Цілком слушно. Я давненько збирався підшукати когось, хто міг би мене з дідусем Дезидерієм трішки вивільнити. Надто вже багато в нас зобов'язань, а не хотілося б залучати людей зі сторони. Воліємо мати родинні взаємини.

— Але я не маю досвіду, — сказав пан Ціммерман.

— Ну-у, досвід — це набувне. Завтра я покажу наше господарство і, гадаю, ви хутко увійдете в суть справи… А-а, ось і наша наречена!

Олюня мала на собі шлюбну сукню з вельоном, у руках тримала жмут білих троянд. За нею вигулькнув отець Дезидерій у сутані.

Пан Ціммерман поблід і подумав: кінець. Все, що відбувалося потому, минало наче крізь сон. Його поставили поруч нареченої, і отець Дезидерій виголосив довжелезну напутню промову, від якої гірко заридали всі жінки, а пан Ліндер приклав букетик троянд до носа і тихенько чхнув. Тепер ці троянди він подарує нам, подумалося панові Ціммерману. Очі його знялися до неба, і він побачив, як великі пухкі шматки сала повзли кудись на захід.

— Чи маєш добру і непримушену волю?

В кого він це питає? Олюня крізь сльози відказала «так», а пані Ліндерова уже просто завила, мов на похороні, аж самому женихові стало незручно від того, що завдає цій чудесній родині стільки горя. Раптом захотілося впасти перед ними на землю і, благаючи прощення, повернути їхній скарб.

— Чи маєш добру і непримушену волю?

Це вже в нього питають. Так, аякже.

У кущах неподалік раптом щось майнуло. Потім з-поміж густого гілля вистромилася маленька голівка карлиці. Пізнав Емілію. Яким чином вона сюди проникла? За мить голівка щезла, і більше ніщо не свідчило, що за ними спостерігали.

— А тепер вітання! — пролунав голосний щебіт пані Ліндерової.

Пан Ціммерман побачив, як всі несподівано хутко змахнули недавні сльози і наввипередки кинулися їх обнімати. А пані Ліндерова в екстазі щастя так засмоктала губи молодого, що мало всі зуби разом з язиком не висмоктала. Її повні груди вирували, як спінений океан, і Ціммерман відчув себе безборонним човником, що зблукав на тих хвилях. Її живіт притиснувся так міцно, що коли у молодого тьохнув у штанах соловейко, пані Ліндерова мало не гепнулася. В голові у неї закружляло пелюстками і пішов легенький весняний дощик.

— Ах, мамусю, — ледве відірвала її від свого коханого Олюня, — дай же і мені потішитися!

Зробила це дуже вчасно, інакше б пані Ліндерова зомліла. Відступивши на пару кроків, важко осіла на лаву й закотила очі — все її нутро йшло ходором, мов би хтось невидимий ґвалтував її в хвіст і в гриву і, мабуть, перебуваючи в повній несвідомості, прошепотіла: «Ще, ще, ще, о-о-ох!» Ніхто в загальній метушні не почув цих компрометуючих стогонів, лише з кущів озвалося утішне хихотіння карлиці.

— Просимо всіх за стіл! — проголосила пані Флякова. — Де наше святкове вгощення? Що за неподобство?

— Одну хвилинку! — кинув на бігу пан Ліндер і, пірнувши у квіти, виволік дерев'яного розгоцьканого возика, на якому громадилися таці з різноманітними салатами, канапками, яриною, драглями, ковбасами й тістечками та пиріжками. А коли з'явилося ще кілька пляшок вина і шампана, пан Ціммерман зрозумів, як глибоко поважає його тесть.

— Браво! Браво! — ожила пані Ліндерова.

— Панове, — сказав господар, — усе частування призначалося для поминальної вечері на честь страченого шпигуна, як це у нас віддавна заведено, але оскільки маємо нині весілля, котре є не менш урочистою подією, то…

— Хвильку, — зупинила його дружина. — Ти хочеш сказати, що все це ще від учора знаходилося в кущах? Адже страта відбулася вчора. У тебе все в голові перемакітрилося.

Пан Ліндер наморщив чоло і сказав:

— Прум-прум-прум! Від учора воно не могло знаходитися в кущах, бо при такій спеці неодмінно б зіпсувалося. З цього випливає, що це все готувалося нині. І якщо готував не я, то хто?

— Спитай лакея або кухаря, — порадила пані Флякова.

— Дизю, налий усім вина. Вип'ємо за здоров'я молодих.

Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто — вони випорскували, плуталися і розчинялися в потоках вина.

— Усе дуже смачне, — похвалив пан Ціммерман, — прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.

— Зворушений до сліз, — відказав пан Ліндер. — Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в'язницю?

— Татусю, ти дуже квапишся, — втрутилася Олюня. — У нас іще попереду цілий медовий місяць.

При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.

— Одне другому не заважає, — стояв на своєму пан Ліндер. — Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх